Читати книгу - "Королева Марго, Олександр Дюма"

— Ну, люба моя Маргарита, я чекаю, як я вже сказав вам.

— Чого чекаєте?

— Щоб ви засвідчили мені свою радість.

— Чого ж мені радіти?

— Що вам з’являється несподівана нагода здобути знову свободу.

— Свободу! — повторила Маргарита, щоб примусити принца договорити до кінця свою думку.

— Звичайно, свободу. Вам дадуть розлуку з королем Наварським.

— Розлуку! — сказала Маргарита, пильно дивлячись на юного принца.

Герцог д’Алансон спробував витримати погляд сестри, але незабаром в замішанні відвів свої очі.

— Розлуку! — повторила Маргарита. — Розміркуймо це, брате; я дуже рада, що ви даєте мені нагоду глибше розібратися в цьому питанні; як же гадають розлучити нас?

— Генріх гугенот, — пробурмотів герцог.

— Безперечно; але він не затаював своєї віри, це знали, коли нас одружували.

— Так, але що робив Генріх після вашого одруження, сестро? — сказав герцог, і обличчя його мимоволі освітилось радісним промінням.

— Ви знаєте це краще від будь-кого іншого, Франсуа, бо він проводив цілі дні майже завжди в вашому товаристві, то на полюванні, то граючи з вами в кеглі або в м’яча.

— Так, дні безперечно, — перехопив герцог, — дні, — а ночі?

Маргарита замовкла, і тепер їй довелося спустити очі.

— Ночі, — казав герцог д’Алансон, — ночі?

— Ну, і що ж? — спитала Маргарита, почуваючи, що треба щось сказати.

— Ну, він проводив їх у пані де Сов.

— Звідки ви знаєте? — скрикнула Маргарита.

— Я знаю це тому, що маю інтерес знати, — відповів юний принц, бліднучи і рвучи обшивки на своїх манжетах.

Маргарита почала розуміти, що саме Катерина сказала потихеньку Карлу IX, але удала, ніби нічого не розуміє.

— Нащо говорите ви мені це, брате? — відповіла вона з якнайкраще удаваним смутком. — Для того, може, щоб нагадати мені, що мене ніхто тут не любить і не клопочеться мною: ні ті, кого природа дала мені в опікуни, ні той, кого церква дала мені за мужа?

— Ви несправедливі, — жваво сказав герцог д’Алансон, присуваючи ближче своє крісло до крісла сестри, — я люблю вас і клопочусь вами.

— Брате, — сказала Маргарита, пильно дивлячись на нього, — ви маєте щось переказати мені від королеви-матері?

— Я? Ви помиляєтесь, сестро, присягаюсь вам; хто міг подати вам таку думку?

— Подало мені таку думку те, що ви ламаєте приязнь, яка зв’язує вас з моїм чоловіком, що ви облишили справу короля Наварського.

— Справу короля Наварського! — здивовано повторив герцог д’Алансон.

— Безперечно, так. Давайте, Франсуа, говорити по щирості. Двадцять разів визнавали ви, що дістатися вищості і навіть утриматися ви можете тільки спираючись один на одного. Цей союз...

— Став неможливим, сестро, — перервав герцог д’Алансон.

— Чому?

— Бо король має наміри щодо вашого мужа. Пробачте! Називаючи його вашим мужем, я помилився: я хотів сказати — щодо Генріха Наварського. Мати здогадалась про все. Я був у союзі з гугенотами, бо думав, що гугеноти мають у короля ласку. Але тепер гугенотів б’ють, і через тиждень їх не залишиться й п’ятидесяти на ціле королівство. Я держав руку короля Наварського, бо він був... вашим мужем. Але тепер він не муж вам. Що скажете на це ви, ви, не тільки найвродливіша жінка у Франції, але й найрозумніша голова в королівстві?

— Я скажу, — відповіла Маргарита, — що знаю нашого брата Карла. Я бачила його вчора в одному з тих припадків шалу, які вкорочують йому життя на десятки років; я скажу, що припадки ці тепер, на нещастя, стають щораз частішими, і брат наш Карл, напевне, проживе недовго; я скажу, що польський король незабаром помре, і вже серйозно поставлено питання про обрання на його місце когось із принців французького дому; я скажу, нарешті, що при таких обставинах не час поривати з союзниками, які можуть підтримати нас в момент бою і сприянням народу і допомогою королівства.

— А ви, — скрикнув герцог, — хіба не зраджуєте мене ще більше, віддаючи перевагу іноземцеві перед вашим братом?

— Поясніть, Франсуа, в чому і як зрадила я вас?

— Ви просили вчора короля про життя короля Наварського.

— То що? — спитала Маргарита з удаваною наївністю.

Герцог раптом устав, з розгубленим виглядом пройшовся двічі чи тричі по кімнаті, потім підійшов до Маргарити і взяв її за руку.

Рука була невблаганна і холодна.

— Прощайте, сестро, — сказав він, — ви не схотіли зрозуміти мене, нарікайте на саму себе за нещастя, що може трапитися з вами.

Маргарита зблідла, але не зрушила з місця. Вона дивилась, як вийшов герцог д’Алансон, і не зробила руху, щоб затримати його; та, ледве вийшовши в коридор, він знову вернувся.

— Слухайте, Маргарита, — сказав він, — я забув сказати вам ще одно: завтра в цей час король Наварський буде мертвий.

Маргарита скрикнула, бо думка, що вона стане знаряддям убивства, вразила її таким жахом, якого вона не могла знести.

— І ви не станете на перешкоді його смерті? — сказала вона. — Ви не врятуєте найкращого і найвірнішого вашого друга?

— Від учорашнього дня мій союзник не король Наварський.

— А хто?

— Пан де Гіз. Знищуючи гугенотів, Гіза зробили королем католиків.

— І син Генріха II визнав герцога Лотарінгського за свого короля!..

— Ви в поганому настрої, Маргарита, і нічого не розумієте.

— Признаюсь, я даремне силкуюсь розгадати вашу думку.

— Сестро, ви такого ж високого походження, як і принцеса Порсіан, а Гіз безсмертний не більше від короля Наварського; ну, Маргарита, припустіть три речі, усі три цілком можливі: перше, що Гіза обирають королем польським; друге, що ви любите мене так, як я вас люблю; ну, і от я — король Франції, а ви... ви... королева католиків.

Маргарита закрила обличчя руками, засліплена глибиною передбачень цього юнака, якого ніхто при дворі не зважився б назвати державним розумом.

— А ви не ревнуєте до герцога де Гіза, як ревнуєте до короля Наварського?

— Що було, те було, — сказав герцог д’Алансон глухим голосом, — і коли я мав причини ревнувати до герцога де Гіза — я ревнував.

— Є тільки одно, що може стати на перешкоді здійсненню цього прекрасного плану.

— А саме?

— Що я не кохаю вже