Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Львів. Пані. Панянки 📚 - Українською

Читати книгу - "Львів. Пані. Панянки"

325
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Львів. Пані. Панянки" автора Уляна Дудок. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 37 38 39 ... 81
Перейти на сторінку:
чи тітка Дарка, але ж вітру піддаються. Ага! От зараз він їх позаганяє на другий бік неба!

– Не реви! – то знову школа, а Зоська Юзичинська втирає сльози з її замурзаних щічок. Рожевий фартушок, дитяча гордість, виявився немодним. І його рожеве личко заплямлене чорнилом. От і плаче Галя. А її товаришки пишаються фартушками модними, чорними, брукселіновими,[61] про які нічого ще досі й не чула сільська дитина.

– Степанів! – грізний оклик доктора Рудницького аж стрясає чепурну гімназистку. – Де міститься Гвадалквівір?

Де Гвадалквівір? А де ворог? Там, у долині? Ні, там, у горах. Наступаємо! Там – москалі. Але ж там чути українську мову. Там українці за москалів воюють? Як стріляти у своїх? Залп гармати, спалах, який осліплює очі…

Гаряче. Нестерпно гаряче. Пісок. Пустеля. А хто сидить під стінами фортеці? Невже сам батько Тарас, сам Шевченко? Ні, то вона сидить в оренбурзьких пісках і читає його вірші. То вона замість нього у цьому засланні? Але чому так багато військових поруч? Полонені. Полонені. Полонені. Гаряче. Пити. Води…

– Стєпанова! Стєпанова! Ти мєня слишиш? – хтось із усіх сил трясе її. Ні, лишень термосить злегка за плече, але у виснаженому тілі нема сил, біль протинає блискавкою і вибухає вулканом кашлю.

– Пєй! – і до губ притуляється горнятко з гіркуватою рідиною. – Ну, лєжи пака. Хм, нада би тєбє другую работу падискать! – гримають двері, світ пливе темними колами, які знову пронизує червона блискавка болю. Олену хитає. Вона падає – падає з ліжка, із сірих простирадел на мокру землю. Так, вона в таборі, у мордовському гнилому болоті. Падає разом із вирізаним шматком торфу, котрий несла в руках. Лице, шию, руки миттю обліплює ненажерна мошкара. А ось хтось біжить на поміч – маленький світлий хлопчичок. Славцю, Славуню, не біжи, дитино моя! Москіти і його обліпили, не стало видно личка. Ні, то не москіти. То ляхи та москалі п’ють кров з її землі. І з неї. І з її сина. П’ють кров, живцем хочуть з’їсти. Але вона не здасться. Вона зараз візьме револьвер…

Але в руках – указка. І на неї дивляться перелякані очі учениць.

– Встати – сісти! – недружний гуркіт, човгання ніг.

– Встати – сісти!

– Встати – сісти!

Перестрашена муха на шибі завмерла, аби ті дівчата нарешті дружно сіли – й Олена почне урок. Навчити. Такому простому, такому важливому – любити свій край: цей Високий Замок і Кайзервальд, ці храми й кам’яниці, ці садки і стави. І людину – плекати у собі людину. Гідну. Вірну своєму слову.

Повернулася до вікна – а там така блакить, там знову плюскоче весна! Летіти – уже можна летіти – у чистий простір, що сяє перлинною ніжністю, м’якістю білопелюстя. Такий прегарний, Господи, такий Твій світ чудовий, а люди… Я вірю, що Ти їх зміниш, Боже! Як добре плисти в Твоєму світлі! Нарешті так легко…

Прийми і мене пелюсткою Твого цвіту…

Анна Хома

Шаленство її мрій

І не буде мати серце спокою,

Доки навік не спічне при Тобі:

Піду світом у вічній жалобі

І зі світу піду за Тобою.

Юрій Морачевський

24 лютого 1926 року

У Львові на розі вулиць Зам’янковського і Міцкевича стоїть кам’яниця, схожа на корабель.

Її ніс дивиться на північний схід, врізаючись у річку з бруківки, на її палубі – тераса з двома лавками й балюстрадою, з якої відкривається вид на собор Святого Юра, її щогла підноситься увись гостросхилим дахом із жовто-червоною черепицею і численними коминами, збудовано її з червоної нетинькованої цегли, міцно поставлено на цоколь із природного каменю, прикрашено майоліковими панно й орнаментами з кахлів, над двома входами вимуровано балкончики, а позаду тераси гонорово дивиться на світ Божий величезне гостре лучкової форми вікно, крізь яке сонце має право заглядати усередину без перешкод.

Там усередині – простора майстерня зі скляним дахом і полотнами на стінах та мольбертах.

Кам’яницю в народі називають палациком Стики за фамілією першого власника-художника, а про те, що її будували власне для нього, свідчить давня цехова емблема художників – картуш із трьома щитами, яку будівничі помістили над головною брамою.

Цю віллу в свій час придбав й офірував Національному музею сам митрополит, і талановиті митці, які не мають засобів до існування, за його запрошенням і протекцією можуть там жити і творити безоплатно.

Бічна брама по правому борту вілли-«корабля» веде до чиншової частини кам’яниці протяжністю в п’ять вікон, на два поверхи і з партером, де містяться помешкання, які Національний музей здає в найм.

Одне з вікон тут завішано білими фіранками з легкого тюлю.

Лютневе сонце проникає крізь ці завіси над фрамугою вузького сталевого вікна змучено і мляво, немов цьогорічна зима видалася занадто важкою і затяжною для нього також.

Софія ворухнулася, прислухаючись.

У палацику Стики сьогодні тихо. Ніхто не гомонів, не сміявся, не плакав, хоча в помешканні художника постійно збиралися творчі люди та їхні шанувальники, там завжди було шумно й велелюдно. Мабуть, нині Олекса поїхав до митрополита, узявши дітей із собою.

Шкода, вона б постукала у стіну біля ліжка, яка межує з його майстернею, і хтось там, може, почув би її і – може навіть, прийшов би подивитися, чого та стара пані так шумить, бо вийти і покликати когось на поміч самотужки вона вже певно не потрафить…

Але все ж таки дивний нарід ті художники, десь собі літають мислями серед хмар, не думаючи про хліб насущний, добре, якщо є кому про них подбати…

Он Олексу по смерті його Анни-Марії, яка залишила йому двох малолітніх синочків, сам митрополит підтримує і морально, і матеріяльно.

Але все одно важко. Софія не раз бачила, як художник годинами стоїть на опустілій терасі, спираючись на вірну паличку, курить цигарки одну за одною і дивиться на Собор. Бо коли до вас приходять хороба і самота, ви довідуєтеся, що таке пекло…

Софія перечікує напад слабості та болю і знову звертається поглядом до вікна.

Її невістка Марія – теж художниця зі школи Новаківського – приємна дівчина, нема на що жалітися, але нащо їй возитися зі встрентною[62] свекрухою?

1 ... 37 38 39 ... 81
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Львів. Пані. Панянки», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Львів. Пані. Панянки"