Читати книгу - "Джозеф Антон"

й дріб’язкові побрехеньки, і таких не бракувало деінде, в інших газетах. «Близькі друзі часто зізнаються, що він дуже неприємна людина, — написав Браєн Еплярд у «Санді таймс». -Рушді — страшенний егоїст». (І що це за «близькі друзі», якщо вони таке кажуть про своїх друзів? Хіба що анонімні, яких звідкись удалося видобути провідним журналістам.) У звичайному житті все це зачіпало б, та не мало б великого значення. Проте у подальшому грандіозному протистоянні уява людей про те, що він не дуже хороша людина, завдала йому нищівного удару.

Лорду Байрону не подобалися твори поета-лауреата вісімнадцятого століття Роберта Сауті, і він їх злісно висміював у пресі. Сауті у відповідь назвав Байрона представником «сатанинської школи», а його поезію — ні чим іншим, як «сатанинськими віршами».

Британське видання «Сатанинських віршів» побачило світ 26 вересня 1988 року, тож оглядаючись назад, відчував глибоку ностальгію за часом, коли ніщо, здавалося, не віщувало лиха. Тієї осени поява «Сатанинських віршів» переросла у літературну подію, про яку заговорили мовою літературної критики. Чи хороший його роман? Чи ліпший він, як цікавилася Вікторія Ґлендиннінг у «Таймс», за «Опівнічних дітей», позаяк виявився повнішим, проте тільки в сенсі наповнення Ніагарського водоспаду», або ж, як сказала Анджела Картер в «Ґардіан» — «епопеєю, в якій пробито діри, щоб уздріти. багатолюдний, говіркий, іноді веселий, надзвичайно сучасний роман»? А чи, як писала Клер Томейлін в «Індепендент», він є «колесом, що буксує», або ж романом, що пікірує, «падаючи донизу на розтоплених сонцем крилах, — згідно з навіть ще різкішою думкою Ґерміони Лі, — до нечитабельности»? Наскільки великим стало членство читачів апокрифічного «Клубу 15-ї сторінки», які так і не змогли дочитати роману до тієї сторінки?

Невдовзі літературні розмови потонуть у какофонії інших дискурсів — політичних, релігійних, соціологічних, постколоніальних, а цінність роману, його серйозні мистецькі наміри видаватимуться чимось легковажним і невартим уваги. Книжка про міграцію й трансформацію особистости, як вона задумувалася, потрохи зникала, а на її місці поставала інша, майже неіснуюча, — книжка, в якій Рушді обзиває брудними словами Пророка та його сподвижників (він не обзиває, а лишень дозволяє своїм героям вживати щодо вигаданого ним пророка образливі слова), в якій Рушді називає дружин Пророка повіями (він не називає, хоча повії в будинку розпусти у його вигаданій Джагілії беруть собі імена дружин Пророка, аби збуджувати своїх клієнтів; про самих дружин однозначно сказано, що вони цнотливо живуть у гаремі), в якій Рушді зловживає словом «курва» (ну, гаразд, він трохи переборщив з цим словом). Проти цього вигаданого, уявного твору іслам спрямує всю свою лють, і перегодя дуже мало людей захоче говорити про справжню книжку, хіба щоб позмагатися в красномовності з негативною оцінкою Ґерміони Лі.

Коли друзі запитували, що вони можуть зробити для нього, він часто відповідав: «Захищайте текст». Напад спрямовувався на конкретні речі, в той час як захист мав загальний характер і ґрунтувався на засаді свободи слова. Він відчував потребу в захисті іншого штибу, в такому, з яким виступали обстоюючи інші книжки, які колись зазнали осуд, такі як «Коханець леді Чаттерлей», «Уліс», «Лоліта»; оскільки з нападками обрушувалися не просто на роман як такий або ж на саму свободу слова, а на конкретне нагромадження слів (адже художня література, як нагадали йому італійці в палаці Келуш, складається з речень), а також на його наміри, совісність і спроможність як письменника, що зумів скласти ті слова докупи. Він зробив це заради грошей. Він зробив це заради слави. Це євреї його намовили таке написати. Ніхто б не купив його поганенької книжки, якби він не паплюжив ісламу. Саме такий характер мали нападки на нього, й це тривало впродовж багатьох років, ось чому «Сатанинським віршам» відмовляли у нормальному житті художнього твору. Вони стали чимось меншим і огиднішим, вони стали образою. Проте було щось сюрреалістично-комічне в перетворенні роману про ангельські й сатанинські метаморфози на диявольську версію самого себе, тож у нього виникало бажання навіть відповісти кількома чорними жартами. (Невдовзі появилися жарти вже про нього. Знаєш, Салман Рушді написав новий роман. Називається «Тлустий негідник Будда».) Однак жартувати в цьому новому світі не доводилося, будь-яке смішне зауваження скидалося б на різкий тон, а веселість сприймалася б як щось цілком недоладне. Бо його книжка стала звичайною образою, а він — бідним на розум кривдником, і то не лишень в очах мусульман, але навіть на думку загалу. Після початку «справи Рушді» опитування показали, що переважна більшість британської громадськости дотримувалася думки, що йому необхідно попрохати пробачення за свою «образливу» книжку. Легкої перемоги не здобути.

Проте впродовж кількох тижнів осени 1988 року книжка все ще залишалася «тільки романом», а він — усе ще самим собою. Британський «Вайкінґ» улаштував презентацію нещодавно виданих книжок, і там він зустрів Робертсона Девіса[67] й Ельмора Леонарда[68]. Він підійшов до двох величних літніх чоловіків, які стояли у кутку, коли Ельмор Леонард саме розповідав, як він, спустошений після смерти дружини, думав про те, щоб знайти собі супутницю життя, коли ж визирнув з вікна свого будин-ку в Блумфілді, що під самим Детройтом, і побачив жінку. Її звали Крістін, вона була садівником і регулярно приїжджала до Блумфілда доглядати за його садом. Не минуло й року, як вони побралися. «Я не знав, де мені шукати дружину, — сказав він, — а знайшов її у себе під вікном, коли вона поливала квіти».

Об’їхав усю Британію, влаштовуючи презентації й підписуючи книжки. Полетів до Торонто, де виступив на Міжнародному літературному фестивалі «Гарбофронт». «Сатанинські вірші» потрапили до короткого списку претендентів на Букерівську премію разом з романами Пітера Кері, Брюса Четвіна, Маріни Ворнер, Девіда Лоджа й Пенелопи Фіцджеральд. (Але Брюсу він так і не зателефонував, не хотів знову починати розмови про поділ премії на двох.) Єдиною хмарою на небокраї видався член індійського парламенту Сейд Шагабуддін, який домагався в Індії санкцій проти його «богохульної» книжки, котру, за його ж словами, він не читав, кажучи: «Мені не потрібно переходити вбрід каналізаційну канаву, аби щось дізнатися про лайно», і це досить розумно, коли мова заходить про каналізаційні канави. Йому хотілося знехтувати тією хмарою й утішатися виходом книжки (проте, якщо бути до кінця відвертим, то щоразу після виходу книжки великій частині його єства насправді хотілося заховатися десь у кутку за шафою). А тоді, 6 жовтня 1988 року, хмара таки затулила сонце. Його товаришеві, заступнику високого комісара Індії в Лондоні Салману Айдару