Читати книгу - "Джозеф Антон"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Незважаючи на секуляризм, про який так гучно заявляють в Індії, уряд країни із середини сімдесятих, з часів Індіри й Санджая Ґанді, часто зазнавав тиску з боку релігійних груп, особливо тих, що заявляли про підконтроль-ність їм великого числа виборців. У 1988 році слабкий уряд Раджива Ґанді напередодні листопадових виборів легкодушно піддався погрозам з боку двох опозиційних членів парламенту, які аж ніяк не могли «передати» голоси мусульманського електорату Індійському національному конгресові. ^ижка не розглядалася належним чином жодним уповноваженим органом, також не відбулося жодного судового розгляду.
Досить-таки неймовірно, проте заборону наклав міністр фінансів згідно з розділом 11 Митного акту, який буцімто не дозволяв ввезення книжки. Дивним чином міністр фінансів заявляв про те, що заборона «не применшує літературної та мистецької вартости» книжки. Ну, хоч на цьому дякую, подумав він.
З огляду на свою наївність, простодушність і невідання він аж ніяк не чекав такого. У наступні роки в Індії почастішають нападки на мистецьку свободу; не жалітимуть навіть найвідоміших: художника Макбула Фіду Гусейна, письменника Рогінтона Містрі, кінорежисера Діпа Мегту — всі вони зазнають утисків, і не тільки вони. Проте 1988 року Індія вважалася вільною країною, в якій з повагою ставляться до будь-якого мистецького вираження. Так йому здавалося. Заборона книжок — це звична справа для Пакистану, десь там за кордоном. Це ж бо не по-індійському. Адже Джавагарлал Неру писав 1929 року: «Дуже небезпечне повноваження має у своїх руках уряд — право визначати, що можна, а чого не можна читати... В Індії цим правом також можуть зловживати». У той час молодий Неру виступав проти цензури з боку британських властей. Дуже прикро, що його слова майже шістдесят років потому стосувалися вже самої Індії.
Для свободи творчости завжди необхідна презумпція свободи. Треба домагатися, щоб кожен твір розглядався як цілісність без жодної задньої думки. Він завжди писав, думаючи, що має право писати так, як вважає за потрібне, а також припускаючи, що до його твору поставляться щонайменше як до серйозної роботи; знав також, що країни, де письменники позбавлені такого права, невідворотно сповзають або вже сповзли до авторитаризму чи деспотизму. У таких країнах заборонені письменники не просто оголошувалися поза законом; їх також очорнюва-ли. Проте в Індії існувала презумпція інтелектуальної свободи й поваги до творчих людей, за винятком дикта-торських років «надзвичайного стану», запровадженого Індірою Ґанді між 1974 й 1977 роками після звинувачення її у підтасуванні результатів виборів. Він пишався такою відкритістю й хвалився нею перед людьми на Заході. Індія перебуває в оточенні невільних суспільств — Пакистану, Китаю, Бірми — і залишається відкритою демократією; з вадами, авжеж, мабуть, навіть з великими вадами, проте вільною.
Відколи «Опівнічні діти» набули такого розголосу, він найбільше тішився відгуком на свій твір з боку Індії, також заборона на ввезення «Сатанинських віршів» до цієї країни сильно вдарила по його самолюбству і завдала великого болю. І з того болю він опублікував відкритого листа до прем’єр-міністра Раджива Ґанді, внука Неру, листа, який, на думку деяких критиків, виявився занадто різким. Він скаржився на офіційну заборону книжки з попереджувальною метою. «Деякі місця вважаються такими, котрі можуть неналежним чином трактуватися добросовісними релігійними фанатиками і їм подібними, або ж бути підданими різного роду перекручуванням і призвести до недоброзичливого ставлення. Отже, наказ про заборону видано з метою запобігання такому поганому ставленню. Проте моя книжка не вважається богохульною чи блюзнірською, а забороняється, так би мовити, для її ж добра!.. Це все одно, якби невинну людину, що може стати потенційною жертвою грабіжників чи ґвалтівників, з метою захисту кинути до тюремної камери. Так не чинять, містере Ґанді, у вільному суспільстві». Письменникові також не личить так поводитися й виговорювати прем’єр-міністрові. Авжеж, це нахабство. Це зухвалість. Індійська преса назвала заборону «обивательським перестрахуванням» і «обмеженням інтелектуальної свободи», проте вважала, що йому слід добирати слів і думати, що каже.
А він не добирав. «Якою Індією Ви хочете управляти? Відкритою чи авторитарною? Ваша позиція щодо «Сатанинських віршів» — це важливий сигнал для багатьох людей у світі». Поза сумнівом, уже геть нерозумно було звинувачувати Раджива Ґанді у здійсненні сімейної вендети. «Може, Вам здається, що забороною моєї четвертої книжки ви доб’єтеся, хоч і з великим запізненням, помсти за моє ставлення до вашої матері у моїй другій книжці, але чи впевнені Ви у тому, що від цього репутація Індіри Ґанді відчутно заросте й збережеться довше, ніж слава «Опівнічних дітей?» Ну гаразд, гаразд, це вже очевидна зухвалість. Сказано спересердя людиною, зачепленою за живе, проте це все-таки зухвалість. Ну що ж! Так усе і сталося. Він захищав річ, шановану ним понад усіма іншими речами — мистецтво красного письменства, і захищав його від вияву політичного свавілля. Мабуть, тут не обійшлося і без дрібки інтелектуальної пихатости. Це не прагматична оборона, авжеж ні; без розрахунку на переміну в ставленні з боку супротивника. Це спроба зайняти для культури панівну висоту, тому лист завершувався риторичним зверненням до прийдешніх поколінь, до тих, чиєї думки не міг знати ні Раджив Ґанді, ні сам письменник. «Вам належить сучасне, пане Прем’єр-міністре; проте прийдешні сторіччя належать мистецтву».
Лист, опублікований у неділю 9 жовтня 1988 року, мав широку читацьку авдиторію. Наступного дня в офісі «Вайкінга» одержали першу погрозу смерти. А ще за день у Кембриджі скасували його виступ у зв’язку з тим, що організатори заходу одержали схожі погрози. Над його головою згущувалися грозові хмари.
У 1988 році члени журі Букерівської премії швидко дійшли спільного рішення. Голова журі Майкл Фут, член парламенту, колишній лідер Лейбористської партії, великий шанувальник Гезлітта[69] й Свіфта, палко ратував за «Сатанинські вірші». Решта четверо членів журі залишалися переконаними у більшій мистецькій вартості чудового роману Пітера Кері «Оскар і Люсінда». Після короткого обговорення відбулося голосування, і так усе й сталося. Трьома роками раніше чудовий комедійно-шахрайський роман «Зухвала брехня» Пітера Кері й відмінний роман про Ірландську республіканську армію «Хороший терорист» Доріс Лессінґ викликали настільки палкі суперечки серед членів журі, що зрештою компромісним рішенням премію присудили роману з життя маорі Кері Г’юм[70] «Кістяні люди». Він вечеряв з Пітером Кері одразу після оголошення тогорічної лауреатки й сказав йому, що премію мав одержати його роман. Кері почав розмову про щойно розпочату книжку. Однією з причин його перебування в Англії стало також
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Джозеф Антон», після закриття браузера.