Читати книгу - "Джозеф Антон"

проведення краєзнавчої розвідки для написання майбутнього роману. В Девоні розкинулося незвичне піщане узбережжя, де йому дуже хотілося побувати. Він запропонував Пітерові відвезти його до південно-західної частини Англії, тож вони цілий день із задоволенням подорожували Англією до «Геннакомба», в якому житимуть хлопчик Оскар Гопкінс і його лютий тато Теофілус так само, як жили в реальному житті у середині дев’ятнадцятого століття прототипи майбутнього Пітерового роману письменник Едмунд Ґосс і його батько Філіп (як і Теофілус, також натураліст, удівець і член Плімутського братства[71]). Те піщане узбережжя вони побачили аж за чотириста метрів унизу стрімкої скелі. Знайшли там кілька мушель й багато незвичайних рожево-сірих камінчиків. У пабі їм подали ситий обід — теплого пива і м’ясо в темному соусі. Цілий день говорили про кохання. Тоді він ще залишався з Робін, австралійкою, землячкою Кері; а Пітер нещодавно одружився з сидней-ською театральною режисеркою Алісон Саммерс, тож був сповнений кохання й радости. Поверталися вони до Лондона вже близькими друзями. Невдовзі він розірвав свої стосунки з Робін, а Пітер, зрештою, не без гіркоти розійшовся з Алісон, але те, що кохання померло, не означає, буцімто його не було. Як тільки оголосили результати голосування з присудження Букерівської премії, він швидко пішов через залу, обійняв і привітав Пітера, а тоді стримано прошепотів йому на вухо, що мораль цієї історії полягає в тому, що Письменникові А не слід було допо-магати письменникові Б у його краєзнавчих розвідках, бо Письменник Б використає ту розвідку для одержання Букерівської премії, на яку було висунуто також і Письменника А.

Щиро радів за Пітера, хоча й самому дуже хотілося стати лауреатом, а по правді, більше переймався збуренням громадської думки у зв’язку з виходом своєї книжки. Присудження премії стало б дуже помічним; тоді б на передній план знову вийшла «оборона визнання якости його творчости». Проте доводилося розв’язувати інші проблеми. Коли близько одинадцятої вечора він повернувся додому, то на автовідповідачі знайшов повідомлення: його просили негайно, навіть пізно ввечері, зателефонувати мусульманському духовному діячеві з Південної Африки. Річ у тому, що газета «Віклі мейл», яка виступала за расову рівноправність, запросила його стати головним доповідачем на Йоганнесбурзькій конференції з питань апартеїду й цензури; запрошення зроблено за згоди «широкого демократичного руху» Південної Африки, іншими словами, за непрямо вираженої підтримки Африканського національного конгресу, і він мав вилітати з Лондона вже за чотири дні. «Мені треба поговорити з вами ще до вильоту», — йшлося у повідомленні. Він щось не мав настрою кудись телефонувати — як через свої сімейні клопоти, так і під враженням від того вечора (Маріан саме сказала Вільяму Ґолдінґу, що написала феміністський «Володар мух»), однак опісля вирішив усе ж таки зателефонувати. Він сидів у темній вітальні й дослухався до голосу, який лунав з іншого кінця світу й застерігав його від виступу на організованій «Віклі мейл» конференції. Голос назвав себе сучасною людиною з ліберальними поглядами, що переймалася власне його безпекою, а також успішністю руху проти апартеїду. Його прибуття до Йоганнесбурга за теперішнього стану справ викличе серед мусульман ворожі настрої. Що становитиме небезпеку як для нього самого, так і для політичного розвитку подій. Сварка всередині коаліції, що виступає проти апартеїду, матиме катастрофічні наслідки й зіграє на руку білому режиму, котрий сповідує політи-ку зверхности. Тому йому не слід ставати каталізатором такої сварки й залишатися осторонь.

Наступного ранку він зателефонував Надін Ґордімер, патронові Конгресу південноафриканських письменників (КПАП), а заодно й ініціаторові його прибуття до Йоганнесбурга. Ця невеличка та невгамовна жінка була його давньою знайомою й однією з тих людей, кого він найбільше поважав і ким найбільше захоплювався. Вона дуже непокоїлася й журилася. Південноафриканські мусульмани, зазвичай дуже галасливі в боротьбі проти апартеїду, тепер погрожували піти священною війною проти богохульного письменника та його книжки. Вони мали вбити його й підірвати будівлю, де він виступатиме, напасти на всіх, хто його запросив. Поліція видавалася неспроможною — або просто не хотіла — гарантувати безпеку тим, на чию голову сипалися такі погрози. До того ж існувала небезпека розколу в лавах КПАП, з якого мусульмани погрожували масово вийти, тож фінансові втрати внаслідок такого розвитку подій стали б для організації справжньою катастрофою. В редакції «Віклі мейл» працювали переважно євреї, тому, знову ж таки, в мусульманських нападках було багато неприємного антисемітизму. Надін Ґордімер спробувала зустрітися з мусульманськими лідерами й розв’язати цю проблему, багато високошановних людей у русі проти апартеїду також звернулося до мусульманських екстремістів з проханням відступитися від своїх заяв, однак намарно. Визначна мусульманська інтелектуалка професор Фатіма Мір заявила: «Хай там як, але Рушді завдає удару все ж таки по третьому світові». Незважаючи на свої дотепер антиколоніальні погляди, він перетворився на пригноблювача, який «зводить злісні наклепи на своє етнічне минуле». Африканський національний конгрес у такій кризовій ситуації зберігав мовчання. Проте немало голосів засуджувало мусульманські погрози, серед них голос Дж.М. Кутзі, Атоля Фугарта й Андре Брінка, проте з кожним днем ісламісти ставали несамовитішими. Це просто приголомшувало по-дружньому застережливу Ґордімер. «Я не можу піддавати вас такій небезпеці», — сказала вона.

Того тижня південноафриканський уряд також заборонив «Сатанинські вірші». В наказі про заборону говорилося про роман як про «твір, лишень незугарно замаскований під художній», піддано критиці «лихослів’я» й стверджувалося, що книжка викликає «огиду не лишень у мусульман, але й в усіх читачів, що стоять на позиціях пристойности та культури». Цікавим є той факт, що дуже схожі вислови містилися в листі до «братів-мусульман» (очевидно, «сестри-мусульманки» не удостоїлися такого звернення), оприлюдненого британським Комітетом політичних дій у справах ісламу лишень за кілька днів до заборони, себто 28 жовтня. В тому листі також ішлося про роман як про «твір, лишень незугарно замаскований під художній», також лунали звинувачення у лихослів’ї, аморальності й такому іншому. Вочевидь, білі расисти з Південної Африки писали під диктування пана Муґграма аль-Ґгамді, що поставив свій підпис під листом британського Комітету політичних дій.

Довгі телефонні розмови з Надін і співредактором «Віклі мейл» Антоном Гарбером закінчилися тим, що КПАП, незважаючи на свій політичний радикалізм, рекомендував газеті відкликати надіслане йому запрошення. Він засмутився, коли дізнався, що це спровокувало публічну сварку між двома найбільшими південноафриканськими письменниками. Дж.М. Кутзі не погоджувався з відкликанням запрошення, вважаючи, що рішення про те, щоб їхати чи не їхати, повинен ухвалювати сам Рушді. Надін Ґордімер, з великою гіркотою, стверджувала, що питання безпеки є основним. Вони обоє мали слушність, і йому дуже не хотілося, щоб його товариші по перу сперечалися