Читати книгу - "Джозеф Антон"

У себе в лондонському домі він одержав першу порцію ненависти поштою. Газета «Івнінґ стендерд» повідомляла про глобальну ісламську погрозу «покінчити з «Пенґвіном[72]». Відомий адвокат Девід Нейплі домагався притягнення його до суду відповідно до Закону про громадський порядок. А тим часом вони з Кларисою повели Зафара подивитися на феєрверки у ніч Ґая Фокса[73] на Гайбері-філдз. Маріан виповнилося сорок один рік, і в обід того дня він пішов на церемонію з нагоди вручення йому Вітбредівської премії. Потім удома вони посварилася з нею, і вона кричала, що скніє у його тіні, а їй цього геть не треба. Того вечора, все ще сердячись одне на одного, все ж таки пішли на виставу Гарольда Пінтера «Гірська мова», що йшла в Національному театрі. Покинув залу театру з відчуттям, що йому, як і героям п’єси, забороняють розмовляти своєю мовою. Його мова — вульґарна, навіть кримінальна. Його слід віддати під суд, вигнати із суспільства і навіть убити. Все це через мову. Мова літератури стала злочином.

Минув рік, відколи помер його батько. Він радів, що Аніс не бачить усього того, що відбувається з його сином. Він зателефонував матері. Неґін віддано його підтримувала, нарікала на «цих недобрих людей», але захищала їхнього Бога. «Не звинувачуй Аллаха в тому, що люди кажуть». Він сперечався з нею. Що ж це за такий бог, якого треба прощати за дії його послідовників? Хіба що це якесь дуже слабке божество, і воно безсиле супроти своїх вірних. Вона залишалася непохитною. «Це не вина Аллаха». Відтак сказала, що молитиметься за нього. Він був ошелешений. Це вже не та сім’я, в якій він виріс. Минув лишень рік від батькової смерти, й раптом мама вже молиться? «Не молися за мене, — сказав він. — Хіба ти не розумієш? З ними нам не по дорозі». Вона засміялася, підбадьорюючи його, проте не розуміла, що він мав на увазі.

Розв’язок південноафриканської проблеми таки знайшовся. Він погодився виступити на конференції «Віклі мейл» по телефону з Лондона. Його голос полинув до Південної Африки, його думки почули у незнайомій йоган-несбурзькій залі, проте він сам залишався вдома. Це його аж ніяк не задовольняло, проте почувався б значно гірше, якби взагалі не мав змоги виступити перед зібранням.

Великий шейх аль-Азгару, Ґад ель-Гак Алі Ґад ель-Гак (ім’я здалося йому геть стародавнім, немов з арабських казок «Тисяча й однієї ночі», що належало епосі летючих килимів і чарівних ламп. Цей великий шейх, один із найбільш значних у ісламській теології, прихильник жорсткої лінії, консервативний мулла з університету аль-Азгар[74], що в Каїрі, 22 листопада 1988 року взявся таврувати ганьбою блюзнірську книжку. Його до глибини душі обурював спосіб, у який «брехня й домисли уяви» видаються за факти. Він закликав британських мусульман розпочати судовий процес проти цього письменника. Він зажадав дій від Організації ісламської конференції, до якої входило сорок шість країн. До того ж «Сатанинські вірші» — це не єдина книжка, що так його засмутила. Він вибухнув новими прокльонами й осудив роман великого єгипетського письменника, лауреата Нобелівської премії Нагіба Махфуза за «Діти Ґебелаві», звинувативши у богохульстві, бо його розповідь — це алегорія на життя пророків від Авраама до Мухаммеда. «Роман не можна розповсюджувати тільки тому, що її автор нагороджений Нобелівської премією, — заявив він. — Премія не оправдовує пропаганди ідей, що вводять в оману».

Ґад ель-Гак Алі Ґад ель-Гак виявився не єдиним єгипетським шейхом, у якого ці книжки та їхні автори викликали почуття великої образи. Так званий Сліпий Шейх, Омар Абдель-Рахман, опісля ув’язнений за причетність до терористичного акту, внаслідок якого була зруйнована перша вежа Всесвітнього торгового центру, заявив, що якби Махфуза належним чином покарали за «Дітей Ґебелаві», то Рушді не наважився б опубліковувати «Сатанинських віршів». У 1994 році один з його натхненних послідовників, зрозумівши цю заяву як фетву, завдав Наґібу Махфузові ножового поранення в шию. Літній письменник, на щастя, вижив. Після фетви Хомейні Махфуз спочатку став на захист «Сатанинських віршів», назвавши акт Хомейні «інтелектуальним тероризмом», однак потім перейшов до протилежного табору, заявивши, що «Рушді не мав права над кимось чи над чимось насміхатися, зокрема, над пророком або чимось таким, що вважається священним».

Буквально якісь міфологічні імена крутяться у нього в голові: великі і сліпі шейхи, семінаристи з Дар уль-Улюма[75], що в Індії, мулли-ваххабіти із Саудівської Аравії (де його книжку також заборонили), і вже у недалекому майбутньому до них приєднаються з тюрбанами на голові іранські теологи з міста Кум. Він майже ніколи не думав про цих високоповажних осіб, але вони таки дуже багато думали про нього. Швидко, безжалісно встановлював релігійний світ правила дискусії. Світський світ, менш організований, менш об’єднаний і суттєво менш стурбований, сильно відставав; тож багато життєво важливої території було віддано без боротьби.

У той час коли зростала і кількість, і розмах, і гучність демонстрацій вірних, південноафриканський письменник Пол Тревгела у сміливому есеї, що захищав його та його роман з позиції лівих та з безкомпромісно світського погляду, назвав ісламську кампанію «масовим вибухом народного ірраціоналізму», після чого поставало дуже цікаве запитання, з яким лівим складно впоратися: як сприймати ірраціональну поведінку мас? Чи може «народ» коли-небудь, кажучи по-простому, помилятися?

Тревгела стверджує, що «проблема полягає у світському спрямуванні роману... в його намірі (як каже Рушді) «розповісти про Мухаммеда так, ніби він був звичайною людиною», а тоді порівнює цей задум із позицією моло-догеґеліянців у Німеччині впродовж 1830-1840 років з їхньою критикою християнства, їхньою вірою в те, що, «за висловом Маркса, людина створює релігію; релігія не створює людини». Тревгела захищає «Сатанинські вірші» як такі, що належать до антирелігійної літературної традиції Боккаччо, Чосера, Рабле, Аретіно й Бальзака і закликає до належної світської відсічі релігійним нападкам. «Книжку не замовчати, — пише він. — Ми стаємо свідками народження (болісного, кривавого й важкого) нового періоду в революційному просвітництві».

Для багатьох лівих — Джермейн Ґрір, Джона Берґера, Джона ле Карре — сама думка про те, що маси можуть помилятися, майже не допускалася. Тож у час коли ліберальна думка зайшла у глухий кут, рух масового народного ірраціоналізму щодня набирав ірраціональної сили й ставав дедалі