Читати книгу - "Джозеф Антон"

Він став підписантом «Хартії-88», назва якої (дехто з консервативних критиків називав її «марнославною») віддала належне великій хартії свобод — «Хартії-77», опублікованій чеськими дисидентами-інтелектуалами одинадцятьма роками раніше. На прес-конференції у кінці листопада в палаті громад «Хартія-88» закликала до конституційної реформи у Британії. Майбутній міністр закордонних справ у лейбористському уряді Робін Кук виявився єдиним знаним британським політиком, який прийшов на зібрання. То був період зрілого тетчеризму, тож лейбористський лідер Ніл Кіннок у приватній розмові назвав «Хартію 88» купкою «онаністів, скигліїв і стогніїв». У той час не проводилося жодного голосування з питання конституційної реформи, допоки дебати про делегування влади з боку центральних органів так сильно не змінили британської політики. Кук брав участь у зібрання з огляду на свою відданість принципам передачі певних повноважень Шотландії.

Одинадцять років потому знайомство з цією людиною, що відбулося того дня, опосередковано посприяло вирішенню міжнародної кризи навколо «Сатанинських віршів». Саме Робін Кук, як міністр закордонних справ в уряді Блера, взявся за розв’язання цієї проблеми; разом зі своїм заступником Дереком Фетчетом, також членом парламенту, вони доклали до цього немало зусиль і таки домоглися свого.

Рік закінчився зле. 2 грудня відбулися демонстрації проти «Сатанинських віршів» у Бредфорді, що в конурбації Йоркшир, з найчисленнішим у Британії мусульманським населенням. 3 грудня Кларисі вперше погрожували по телефону. А 4 грудня, на її сорокаріччя, знову пролунали погрози по телефону. Голос сказав: «Ми дістанемо тебе, Салмане Рушді, сьогодні на Берма-роуд, 60». Це була її домашня адреса. Вона зателефонувала до поліції, й поліцейські цілу ніч простояли біля її будинку.

Нічого не сталося. Проте напруження підскочило ще на одну позначку.

28 грудня знову з’явилося повідомлення про бомбу, закладену в офісах видавництва «Пенгвін». Йому по телефону повідомив про це Енрю Вайлі. «Страх потрохи оволодіває людьми», — сказав він.

А тоді настав 1989 рік, який змінив увесь світ.

Того дня, коли вони спалили його книжку, він поїхав зі своєю дружиною-американкою подивитися Стоунгендж. Він довідався про витівку в Бредфорді заздалегідь, і щось усередині нього повстало. Проте не хотілося марнувати цілий день, а тоді, побачивши, що сталося, експромтом відповідати на неминучі запитання репортерів, ніби йому нічого робити, як тільки прислуговувати щоденній потворності. Під свинцевим небом попрямували до старовинних каменів. Джеффрі Монмутський[76] вважав, що Стоунгендж спорудив Мерлін[77]. Авжеж, Джефрі — ненадійне джерело, проте такий Стоунгендж йому більше подобався, ніж, скажімо, гіпотеза про стародавнє кладовище, як про це твердили археологи, або ж навіть як друїдське капище. Релігійним культам, малим чи великим, місце на смітнику історії, тож йому хотілося, щоби хтось відправив їх туди разом з рештою дитячих пережитків людства, наприклад, як пласка земля чи місяць із сиру.

Маріан того дня аж сяяла. Були дні, коли її обличчя променилося якимсь аж страхітливим блиском — її звичайна яскравість раптом ставала просто вражаючою. Вона народилася в Ланкастері, штат Пенсильванія, проте не мала нічогісінько від аманітів[78]. Дотримувалася свого власного химерного стилю. Якось їх запросили на вечірку до королівського саду в Букінгемському палаці, а вона замість плаття одягла блискучу чорну комбінацію, поверх якої накинула нарядний вузький жакет без застібок, а на голову — капелюшок-таблетку. Всупереч наполегливим проханням доньки, вона таки не одягла бюстгальтера. Він походжав лужками палацу з дружиною без бюстгальтера та ще й у спідній білизні. Члени королівської родини, в одязі основних кольорів, стояли в оточенні гостей, як ті скакові коні, кожен чи кожна мали свій власний загін. Найбільші юрми скупчилися навколо королеви й біля Чарльза з Діаною. А от фан-клуб принцеси Марґарет виявився приголомшливо малим. «Цікаво, — сказала Маріан, — що має королева у сумочці?» Питання здалось їм досить-таки кумедним, тож вони добряче посміялися, розмірковуючи над цим. Мабуть, газовий балончик. Або ж тампони. Вочевидь, що не гроші. Навіщо їй власні портрети.

Коли Маріан охоплював піднесений настрій, то з нею велося йому навіть дуже добре. Їй не бракувало витонче-ного розуму і дотепности. Хоч би куди пішла, завжди робила записи, а почерк також мала розкішний. Його інколи тривожила та швидкість, з якою вона перетворювала щойно отриманий досвід на художній твір. Не брала жодної паузи для роздумів. Оповідь потоком лилася з неї: вчорашній випадок ставав сьогоднішніми реченнями в романі. Коли її обличчя починало сяяти, вона ставала казково привабливою або ж разюче привабливою, або ж і те, і друге водночас. За її словами, вона втілила себе у власних творах у всіх жінках, імена яких починаються на М. У романі, який вона опублікувала перед «Джоном Доларом» і який йому сподобався — «Розділені фішки», головна героїня мала прізвище Макквін, честь автора гостросюжетних романів Еллері Макквіна. Насправді письменник Еллірі Макквін — це два бруклінські письменники, два двоюрідні брати на ім’я Фредерік Денней і Манфред Беннінґтон Лі, проте ці імена також виявилися вигаданими, а їхніми справжніми іменами були Даніель Натан і Емануель Леповскі. Головна героїня Маріан мала також вигадане ім’я — псевдонім тієї пари письменників, який вони використовували, аби приховати свої також вигадані імена, за якими, своєю чергою, крилися їхні справжні імена. Еллері Макквін у «Розділених фішках» -це пацієнтка закритої психіатричної лікарні. Вона мала дещо схиблену свідомість.

У Бредфорді юрба збиралася неподалік поліцейської дільниці, що на площі Тирлз, на яку згори зирила міська ратуша в італійському стилі і будинок суду. Там також бив водограй була місцина, означена як «куток ораторів» для людей, які бажали озвучити свою думку. Проте мусульманських демонстрантів не цікавило вуличне ораторство. Тирлз — скромніший майдан, ніж площа біля Берлінської опери 10 травня 1933 року, до того ж у Бредфорді йшлося тільки про одну книжку, а не про двадцять п’ять тисяч або й більше; мало хто з людей, що зібралися там, знали про подію п’ятдесятип’ятирічної давности, зрежисировану Йозефом Ґеббельсом, який вигукував «Ні — занепаду та моральному загниванню! Так — пристойності й моральності у сім’ї і державі! Я віддаю вогню писанину Генріха Манна, Ернста Ґлезера, Еріха Кестнера». Книжки Бертольда Брехта, Карла Маркса, Томаса Манна і навіть чомусь Ернста Гемінгвея також спалили того дня. Ні, демонстранти нічогісінько не знали про вогнища й прагнення нацистів «очистити» німецьку культуру від «дегенеративних» ідей. Мабуть, вони також не знали, що таке «аутодафе», а також не відали про діяльність католицької інквізиції, проте навіть якщо вони не усвідомлювали своєї спадкоємности в історії, то все одно були її частиною. Вони також прийшли на прилюдне спалення єретичного тексту.

Він ходив поміж каменями, про