Читати книгу - "На перехресті простору та часу, Сніжана Федорова"

     І в одну з ночей Лізі наснився сон. Вона брела десь у тумані, в такому, як тоді, коли потрапила до міста-примари, і побачила дітей Поливанових. Вони йшли їй назустріч, з гарною дівчиною, схожою на казкову принцесу та величезним білим вовком.

     - Ти знайшла нас? – радісно промовила дівчинка.

     - Все, я вас провела. Далі я йти не можу, – попрощалася з ними принцеса, поманила вовка, і вони розчинились у тумані.

     - Тепер ти маєш знайти нашу маму і розповісти їй про нас. Вона може до нас прийти.

   - Я постараюся. Але, як же ви будете весь цей час без дорослих? І де мені знайти вас згодом?

     - Коли ви тут опинитеся, ми знайдемося. Не хвилюйся. Тут ми будемо у безпеці.

     Ліза хотіла уточнити в неї, чому та така впевнена в цьому, але туман почав розсіюватися, і діти зникли разом з ним.

     Вранці Ліза розповіла про свій сон Андрію, і припустила, що їм перед тренуванням треба постаратися переналаштувати себе.

     - Можливо, нам треба уявляти кінцевою метою зустріч із дітьми?

     - Ну, давай спробуємо, - погодився хлопець.

     Кілька разів вони намагалися зробити досліди по-іншому, і в них нічого не виходило.

     - Як ти уявляєш собі цю картину? – засмучено запитала Ліза у хлопця, одного з таких невдалих днів.

     - Ну, я уявляю, що ми йдемо через ліс і на галявині бачимо їх… – невпевнено відповів той.

     Він взагалі не дуже добре уявляв собі зараз молодших Поливанових.

     - Аналогічно. Але, в чомусь є помилка. І ми якось не так собі уявляємо, - підсумувала Ліза. – Я колись читала книгу Ричарда Баха про його з дружиною польоти у паралельних просторах. Вони по черзі потрапляли у різні світи. Однак, вони були разом і в реалі, і в інші світи потрапляли разом.

     - Не забувай, що це – мистецька книга! А насправді все може бути не так, – заперечив Теплов.

     - Але ж, у нас, все одно немає іншого досвіду? Давай уявимо, як ми одночасно, тримаючись за руки, виходимо з туману, і бачимо на лужку тих же маленьких дітей, які теж тримаються за руки. Запам'ятаєш?

     Андрій кивнув головою.

   Вони трохи додали теплої води у ванну, лягли туди, сунули під пахви м'ячики, яких не бракувало в будинку вітчима, бо той любив теніс, і взяли одне одного за руку. Заплющили очі, і одночасно уявили, що знаходяться в сірій туманній місцевості, і в ту ж мить перенеслися в інший простір.

   Все навколо було сірим та непрозорим. Але, повітря було чисте, і клубилося до неба, як у фантастичному фільмі про ураган, що насувається. Ліза та Андрій мало не навпомацки, повільно рухалися назустріч світлій плямі.

    Страшно не було. Було лише незрозуміло, де вони перебувають. Але, вони чітко пам'ятали, що їм треба триматися одне за одного, тому ні на мить не відпускали руки. У туманному небі з'явилися спочатку дрібні сріблясті зірочки, потім вони стали збільшуватись, навколо них з'явилося сяйво, і морок почав розсіюватися.

    Вони переглянулись. Ось він – початок їхньої справжньої подорожі!

   Виявляється, вони майже вийшли з раніше уявного лісу. Він виявився справжнім. «Що ж це виходить? Значить, треба тільки краще все собі уявити, в деталях, як все виглядає насправді, і тебе перенесе саме до цієї точки простору?» - здивувалася Ліза. 

     Все так просто? Потрібно лише мати уяву?Андрій думав приблизно про те саме.

    Вони почали повільно спускатися з гори, на затишний лужок.

    - Уві сні ти була тут? - запитав Лізу хлопець.

    - Приблизно так виглядало те місце.

    - Але, де ж нам їх знайти?

    - Вони мені сказали, що ми їх знайдемо легко, - знизала плечима дівчина.

   Вони присіли й озирнулися. Світанок тільки починався. Небо забарвилося жовтувато-рожевим світлом.

   - Все як у нас! - здивовано милувалася Ліза. – Знаєш, я думала, що світ привидів – як інший Всесвіт. І все в них має бути інакше. Коричневе або фіолетове сонце, помаранчева трава.

  - Але, коли ми з тобою познайомилися, у місті-примарі, все ж було, як у реальному нашому світі? І ці примари – примари наших людей. Значить, у них все має бути, як у нас. Або більшість того, що було у нас. Звісно, ​​зміни можуть бути. Пам'ятаєш, там місто затоплювало без кінця, а в нас – один раз.

   - Зате як! Може, нам їх покликати?

   - Як? Діти Поліванови, ау? Ти пам'ятаєш, як їх звали?

  - Між іншим, ми разом читали оголошення про їхнє зникнення! Хлопчика, здається, звали Сергій, а ось дівчинку – хоч убий, не пам'ятаю!

  - А її звали... Марина? Маша? Даша?

  - Так, її звали Даша! - стрепенулась Ліза. - Отже, все робимо як раніше, тільки кличемо їх.

  Вони прикрили очі, уявили собі тих маленьких дітей, якими вони їх знали, і почали звати хором: