Читати книгу - "Машина часу"

«Звичайно, він людина цікава, – думав я, – і в нього багато прецікавих дурничок, але все ж таки…»

Я брів за ними, не кажучи ані слова, але без угаву пильнуючи фокусника. Зрештою, Джипові це дає задоволення… І ніхто не завадить нам піти, коли заманеться.

Виставка товарів займала довгу кімнату, котра являла собою велику галерею, заповнену всілякими колонами, підпірками, стійками. Арки вели в бічні приміщення, де тинялися без діла й озиралися довкола, роззявивши роти, прикажчики з украй дивною зовнішністю; на кожному кроці нам заступали дорогу і збивали нас із пантелику різні портьєри та дзеркала, так що невдовзі я загубив ті двері, крізь які ми увійшли. Продавець показав Джипу чарівні поїзди, які рухалися без пари й пружини, тільки-но ви відкривали семафор, а також коштовні коробки з олов’яними солдатиками, які оживали, щойно ви піднімали кришку й вимовляли… Як передати цей звук, я не знаю, але Джип – у нього добрий, успадкований від матері слух – миттєво відтворив його.

– Браво! – вигукнув продавець, досить безцеремонно кидаючи олов’яних чоловічків назад у коробку й передаючи її Джипові. – Давай-но, ще разок!

І Джип за секунду знову відтворив цей звук.

– Ви берете цю коробку? – поцікавився продавець.

– Ми візьмемо цю коробку, – сказав я, – якщо тільки ви віддасте її нам зі знижкою. Інакше треба бути мільйонером…

– Що ви! Залюбки.

І продавець знову запхав чоловічків у коробку, рвучко закрив кришку, помахав коробкою в повітрі – й одразу ж вона опинилася перев’язаною мотузкою та загорненою в сірий папір, а на папері з’явилися повна адреса й ім’я Джипа!

Спостерігши моє здивування, крамар засміявся.

– У нас справжні чари, – нагадав він. – Підробок не тримаємо.

– Як на мене, то вони навіть занадто справжні, – відповів я.

Після цього крамар став показувати Джипу різні фокуси, надзвичайні самі по собі, а ще більше – за виконанням. Він пояснював, як улаштовані іграшки, й вивертав їх навспак, і мій любий малюк, страшенно серйозний, дивився та кивав із виглядом знавця.

Я не міг устежити за ними. «Агов, хутчіш!» – скрикував чарівний продавець, і слідом за ним чистий дитячий голосок повторював: «Агов, хутчіш!» Незабаром уся ця чортівня стала долати мене. Нею було перейнято все: підлога, стеля, стіни, кожен цвях, кожен стілець. Мене не полишало дивне відчуття, що варто тільки відвернутися – і це все затанцює, засовається, почне безшумно грати за моєю спиною в лови. Карниз в’юнився, наче змія, а ліпні маски в кутах були, на мій погляд, занадто вже виразними для простого гіпсу.

Несподівано мою увагу привернув один із прикажчиків, людина з чудернацькою зовнішністю.

Він стояв осторонь і, мабуть, не знав про мою присутність (мені його було видно не повністю: його ноги затуляла купа іграшок і, крім того, нас розділяла арка). Він безтурботно стояв, притулившись до стовпа й виробляючи зі своїм обличчям просто неможливі речі. Особливо жахливим було те, що прикажчик робив зі своїм носом. І це все з таким виглядом, ніби він просто вирішив розважитися від нудьги. Спочатку в нього був коротенький приплющений ніс, потім він зненацька витягнувся, як підзорна труба, а через секунду став робитися дедалі тоншим і зрештою перетворився на довгий гнучкий червоний хлист… Як у страшному сні! Він розмахував своїм носом із боку на бік і закидав його вперед, як рибалка закидає вудку.

Раптом я похопився, подумавши, що таке видовище зовсім не підходить для Джипа. Я озирнувся й побачив, що вся увага хлопчика прикута до продавця і він не підозрює нічого лихого. Вони про щось перешіптувалися, поглядаючи на мене. Джип піднявся на табурет, а продавець тримав у руці щось схоже на величезний барабан.

– Нумо гратися в хованки, тату! – крикнув Джип. – Тобі водити!

І не встиг я втрутитися, як продавець накрив його цим барабаном. Я відразу зрозумів, у чому річ.

– Підніміть барабан! – закричав я. – Негайно! Ви злякаєте дитину! Підніміть!

Чоловік із різними вухами беззаперечно підкорився й простяг мені барабан, аби я міг остаточно переконатися, що він порожній! Але на табуреті теж нікого не було! Мій хлопчик безвісти зник!..

Вам, можливо, знайоме лиховісне передчуття невідомого, котре охоплює вас, боляче стискаючи серце! Від цього ваше звичайне «я» немов випаровується й ви відразу напружуєтеся, стаєте обачні й заповзятливі. Ви не баритесь, але й не квапитеся, гнів і страх зникають. Так було й зі мною.

Я підійшов до продавця, котрий усе ще шкірився в усмішці, й перекинув табурет ударом ноги.

– Облиште ці жарти, – холодно вимовив я. – Де мій хлопчик?

– Ви самі бачите, – відповів крамар, показуючи мені порожній барабан, – у нас ніякого обману…

Я простяг руку, збираючись ухопити його за комір, але він, спритно викрутившись, вислизнув від мене. Я знову кинувся до нього, але продавцеві знову вдалося втекти. Відчинивши якісь двері, він зник за ними.

– Стій! – крикнув я.

Крамар утік сміючись. Я кинувся за ним і з усього розмаху вилетів… у пітьму.

Хлоп!

– Тьху ти! Я вас і не помітив, сер!

Я був на Риджент-стрит і зіткнувся з якимсь дуже поважним робітником. А неподалік мене, трохи розгублений, стояв Джип. Я, запинаючись, перепросив, і Джип з ясною посмішкою підбіг до мене, начебто щойно на одну секунду загубив мене з очей.

У руках він тримав чотири пакети!

Він одразу ж заволодів моїм пальцем.

Спочатку я не знав, що й думати. Я озирнувся, воліючи ще раз подивитися на двері чарівної крамниці, але її ніде не було. Ні крамниці, ні дверей – нічого! Звичайнісінький простінок між магазином, де продаються картини, і вікном із курчатами…

Я зробив єдине, що було можливо в такому становищі: став на край тротуару й помахав парасолькою, підкликаючи кеб.

– Ми поїдемо в кареті! – захоплено вигукнув Джип.

Він не чекав цієї додаткової радості.

Я посадив Джипа, ледве згадав свою адресу та сів сам. Несподівано я намацав щось незвичайне у своїй кишені й вийняв звідтіля скляну кульку. З обуренням я швиргонув її на бруківку.

Джип не сказав ані слова. Якийсь час ми обоє мовчали.

– Тату! – мовив нарешті Джип. – Це була гарна крамниця!

Тоді я вперше замислився, як же він сприйняв нашу пригоду. Син був абсолютно