Читати книгу - "Рубінова книга, Керстін Гір"

Ґідеон зав'язав мені очі чорною хусткою. У мене перехопило подих, коли його рука торкнулася моєї щоки, і я, як на лихо, залилася рум'янцем. Однак він, на щастя, не міг цього бачити, бо стояв у мене за спиною.

Я зойкнула, коли у вузол затягнулося кілька волосинок.

— Вибач. Ти що-небудь бачиш?

— Ні. — Перед моїми очима була суцільна темрява. — Чому мені не можна дивитися, куди ми йдемо?

— Тобі не можна знати точне місцезнаходження хронографа, — зауважив Ґідеон. Він поклав мені руку на спину й повів уперед. Це було дивне відчуття — ось так наосліп бігти в порожнечу, при цьому рука Ґідеона на моїй спині мене дратувала. — Зайва обережність, як на мене. Цей будинок — суцільний лабіринт. Ти зроду не знайдеш це місце. І крім того, містер Джордж упевнений, що ти поза будь-якою підозрою щодо можливої зради.

Це було дуже мило з боку містера Джорджа, хоча я точно не розуміла, що це означає. Кому і навіщо потрібно знати, в якому місці стоїть хронограф?

Я натрапила плечем на щось тверде.

— Ой!

— Візьміть її за руку, Ґідеоне, роззява ви такий! — вимовив дещо роздратовано містер Джордж. — Це ж вам не візок із продуктами!

Я відчула, як тепла, суха рука взяла мою, і здригнулася.

— Все нормально, — сказав Ґідеон. — Це лише я. Зараз пару сходинок донизу. Обережно.

Якусь хвилю ми мовчки йшли поруч одне з одним, то прямо, то сходами вгору, то повертаючи за ріг, і я щосили стежила за тим, щоб моя рука не тремтіла. І не пітніла. Ґідеон не повинен думати, що поряд з ним мені було не по собі. Чи помітив він, як почастішав мій пульс?

Раптом моя права нога ступила в порожнечу, я спіткнулася і точно б гепнулась, якби Ґідеон не спіймав мене двома руками і не поставив на тверду підлогу. Обидві його руки були на моїй талії.

— Обережно, сходинка, — сказав він.

— Ах, спасибі, я вже теж це помітила, — сказала я обурено. — Коли підвернула собі ногу!

— Боже мій, Ґідеоне! Пильнуйте краще! — розсердився містер Джордж. Ось, візьміть капелюх, а я допоможу Ґвендолін.

За руку з містером Джорджем іти було легше. Можливо, тому, що я більше концентрувалася на своїх кроках, а не на тому, чи тремтить у мене рука. Наша прогулянка тривала цілу вічність. У мене знову було таке відчуття, що ми просуваємося глибоко під землю. Коли ми нарешті зупинилися, у мене виникла підозра, що вони спеціально зробили пару кіл, аби збити мене з пантелику.

Відчинились і зачинились двері, і містер Джордж нарешті зняв із мене пов'язку.

— Ми прийшли.

— Як юний травневий ранок! — зауважив доктор Вайт. Але сказав він це Ґідеону.

— Красно дякую! — Ґідеон низько вклонився. — Останній писк паризької моди. Власне кажучи, я мав надягти жовті бриджі та жовті рукавички, але не зміг себе пересилити.

— Мадам Россіні страшенно незадоволена, — пояснив містер Джордж.

— Ґідеоне! — з докором вигукнув містер де Віллерз, який з'явився слідом за доктором Вайтом.

— Жовті штани, дядьку Фальку!

— Ти ж не зустрінеш там старих шкільних друзів, які можуть висміяти тебе!

— Ні, — сказав Ґідеон, кидаючи мого капелюха на стіл. — Швидше я зустріну там типів, які носять вишивані рожеві сурдути і вважають це найвищим шиком! — Його пересмикнуло.

Спершу мені треба було звикнути до світла, потім я з цікавістю озирнулась. Вікон у приміщенні бракувало, як і можна було очікувати, не було й каміна. Марно шукала я і машину часу. Розгледіла я лише столик із кількома стільцями, якусь скриню, шафу, а на стіні — накарбований на камені латинський вислів.

Містер де Віллерз дружньо усміхнувся мені.

— Тобі чудово пасує блакитне, Ґвендолін. І мадам Россіні дуже витончено уклала твоє волосся.

— Е-е-е… дякую.

— Давайте поквапимося, а то я зараз задихнусь у цьому шматті. — Ґідеон відкрив плаща, так що вималювалася шпага, причеплена до пояса.

— Ставай сюди. — Доктор Вайт підійшов до столу, на якому лежав пакунок із червоного оксамиту. Він розгорнув оксамит і витягнув звідти якусь штуку, на перший погляд схожу на великий камінний годинник. — Я все налаштував. У вашому розпорядженні три години.

На другий погляд з'ясувалося, що це не годинник, а якийсь дивний апарат із полірованого дерева й металу, з силою-силенною кнопок, клапанів і коліщаток. Усі його поверхні були помальовані сонцями, місяцями та зірками і розписані візерунками й таємничими знаками. У нього була зігнута, як у футляра для скрипки, форма, і він був оздоблений блискотливими самоцвітами, причому такими великими, що вони навряд чи були справжні.

«Це хронограф? Такий маленький?»

— Він важить чотири з половиною кілограми, — відказав доктор Вайт, і в голосі його звучала гордість батька, який називає вагу свого немовлятка. — І випереджаю твоє запитання: так, усі самоцвіти справжні. Один лише рубін важить шість каратів.

— Ґідеон іде першим, — сказав містер де Віллерз. — Пароль?

— Qua redit nescitis[38], — відповів Ґідеон.

— Ґвендолін?

— Так?

— Пароль?

— Що за пароль?

— Qua redit nescitis, — сказав містер де Віллерз. — Пароль Вартових для 24 вересня.

— У нас же 6 квітня.

Ґідеон завів очі догори.

— Ми перескочимо в 24 вересня, причому в цей самий будинок. Щоб Вартові не постинали нам голови, ми повинні знати пароль. Qua redit nescitis. Повтори.

— Qua redit nescitis, повторила я. Ніколи в житті я не пам'ятатиму це довше ніж секунду. Ну ось, уже забула. Може, можна записати на папірці? — А що це значить?

— Скажи-но, ти що, не вивчаєш у школі латину?

— Ні, — відповіла я. Я вчила французьку та німецьку, і це було вже досить сумно.

— «Ви не знаєте години свого повернення», — переклав доктор Вайт.

— Кучерявий переклад, — зауважив містер Джордж. — Можна також сказати: «Ви не знаєте, коли…»

— Панове! — Містер де Віллерз постукав пальцем по циферблату свого годинника. — Наш час не є нескінченним. Ти готовий, Ґідеоне?

Ґідеон простягнув руку доктору Байту. Той відкрив у хронографі один із клапанів і застромив Ґідеонів палець в отвір. Усередині апарата заворушилися численні коліщата і пролунало тихе дзижчання, що звучало, майже як мелодія. Наче в курантах. Один із самоцвітів, велетенський діамант, раптово засвітився зсередини і осяяв Ґідеона яскравим білим світлом. Тієї ж миті Ґідеона як корова язиком злизала…

— Відпад! — вражено прошепотіла я.

— У буквальному розумінні, — мовив містер Джордж. — Тепер твоя черга. Стань точно туди ж.

Доктор Вайт продовжив:

— І думай про те, що ми тобі говорили: ти повинна слухати Ґідеона. Будь увесь