Читати книгу - "Рубінова книга, Керстін Гір"

— Ой!

Доктор Вайт міцно притиснув мою руку до клапана.

— Не рухатись!

Цього разу на хронографі засвітився великий червоний камінь. Він залив усе навколо червоним сяйвом і засліпив мене. Останнє, що я бачила, був мій велетенський капелюх, забутий на столі. Потім навколо мене потемніло.

На моє плече лягла рука.

Чорт, як там звучав той дурнуватий пароль? Ква ла-ла ла-цітіс?

— Це ти, Ґідеоне? — прошепотіла я.

— Хто ж іще, — прошепотів він у відповідь і відпустив моє плече. — Браво, ти не впала! — Креснув сірник, і палаючий смолоскип освітив приміщення.

— Круто. Ти його теж сюди притягнув?

— Ні, він тут уже був. Потримай!

Коли я взяла смолоскип, то зраділа, що на мені немає ідіотського капелюха. Гігантські розгойдувані пір'їни одразу б спалахнули, і я б сама миттю перетворилася на гарненький палаючий факел.

— Тихо, — мовив Ґідеон, хоча я і рота не розкрила. Він відімкнув двері (ключ приніс із собою чи він уже стирчав у дверях? — я не помітила) й обережно визирнув у коридор. Там стояла суцільна темрява.

— Здається, тут тхне гнилизною, — сказала я.

— Нісенітниця. Ходімо! — Ґідеон зачинив за нами двері, забрав у мене смолоскип і рушив темним коридором. Я пішла за ним.

— Ти не збираєшся знову зав'язувати мені очі? — спитала я напівжартома.

— Тут непроглядний морок, ти ніколи в житті не зможеш нічого запам'ятати, — відказав Ґідеон. — Ще одна причина триматися до мене ближче. Найпізніше через три години ми знову повинні бути тут.

Ще одна причина, щоб знати дорогу. Як я, цікаво, впораюсь, якщо з Ґідеоном що-небудь трапиться або ми загубимось? Не надто хороший план — залишити мене в незнанні. Але я прикусила язика. Мені аж ніяк не хотілося саме зараз зчепитися з містером Свинтусом.

Смерділо гнилим, причому значно дужче, ніж у наш час. У який це ми час потрапили?

Запах був справді дивний, ніби тут щось гнило. Я чомусь подумала про щурів. У фільмах, де були довгі коридори та смолоскипи, завжди траплялися щури! Бридкі чорні щури, очі яких світилися в темряві. Або ж щури дохлі. Мало не забула — і павуки. Павуки зустрічалися теж. Я намагалася не торкатися стін і не уявляти собі, як товсті павуки чіпляються за низ моєї сукні й помалу заповзають під неї, щоб видертися нагору моїми голими ногами…

Натомість я заходилася рахувати кроки до кожного повороту. За 44 кроки був поворот праворуч, за 55 — ліворуч, потім знову ліворуч — і ми підійшли до кручених сходів, які вели вгору. Я підібрала свою спідницю, щоб не відстати від Ґідеона. Десь нагорі було світло, і що вище ми підіймалися, то світліше ставало, аж нарешті ми опинилися в широкому коридорі, освітленому численними смолоскипами на стінах.

У кінці коридору були широкі двері, обабіч яких стояли лицарські обладунки, такі ж іржаві, як і в наш час.

Щурів, на щастя, начебто не було, проте в мене виникло відчуття, що за нами спостерігають, і що ближче ми підходили до дверей, то сильніше ставало це почуття. Я озирнулася, але в коридорі не було ані душі.

Коли в одного з лицарських обладунків раптово засмикалася рука і спрямувала в нас небезпечний на вигляд спис (чи що це було таке), я заклякла і жадібно втягнула ротом повітря. Тепер я знала, хто за нами спостерігав.

Надтріснутим голосом обладунки каркнули, хоч це було й ні до чого:

— Стій!

Я б закричала від жаху, але мені наче заціпило. Та проте я зрозуміла, що це не обладунки рухаються і розмовляють, а людина, що ховається в їхніх надрах. У других обладунках теж наче хтось був.

— Нам треба поговорити з Магістром, — мовив Ґідеон. — У негайній справі.

— Пароль, — кинули другі обладунки.

— Qua redit nescitis, — відповів Ґідеон.

О, точно! На якусь хвилю я була справді вражена. Він-таки це запам'ятав.

— Ви можете пройти, — сказали перші обладунки і навіть притримали нам двері.

За ними ховався ще один коридор, теж освітлений смолоскипами. Ґідеон встромив свій смолоскип в один з тримачів на стіні й поквапився вперед, я йшла за ним так швидко, як тільки могла у своєму криноліні. Мало-помалу я почала засапуватися.

— Це було як у фільмі жахів. У мене майже зупинилося серце! Я думала, це просто декорації! Я маю на увазі, лицарські обладунки у XVIII столітті вже не носять, еге ж? Та й потрібні вони, я гадаю, як лисому гребінь.

— Вартові одягаються в них за традицією, — відказав Ґідеон. — Як і в наш час.

— Але в наш час я не бачила лицарів в обладунках. — Тут мені спало на думку, що, можливо, таки бачила. Я просто думала, що обладунки порожні.

— Поквапся, будь ласка, — сказав Ґідеон.

Легко казати, коли не доводиться тягти на собі спідницю завбільшки з одномісний намет.

— Хто такий Магістр?

— В Ордені є Великий Магістр, який його очолює. Наразі це, зрозуміло, сам граф. Орден ще молодий, граф заснував його 37 років тому. А перегодом на чолі Ордену ставали члени родини де Віллерзів.

Інакше кажучи, граф Сен-Жермен був членом сім'ї де Віллерз? Чому ж він тоді звався Сен-Жермен?

— А зараз? Я маю на увазі, в наш час? Хто є Великим Магістром?

— Нині це мій дядько Фальк, — відповів Ґідеон. — Він змінив твого діда, лорда Монтроза.

— Справді. — Мій милий, незмінно добротливий дідусь — і Великий Магістр Таємної Ложі графа Сен-Жермена! А я весь час вважала, що він — немов підніжок у бабусі!

— А яку посаду в Ордені обіймає леді Аріста?

— Ніякої. Жінки не можуть стати членами Ложі. Найближчі родичі членів Вищого кола автоматично зараховуються до Зовнішнього Кола посвячених, але в них немає права слова.

Ну, це само собою.

Можливо, його манера так ставитися до мене була в де Віллерзів від природи? Щось на кшталт генетичного дефекту, через який у них для жінок була тільки презирлива посмішка? З іншого боку, з Шарлоттою Ґідеон був вельми шляхетний. І, мушу визнати, нині він теж поводився більш-менш нормально.

— Чому ви, власне, завжди називаєте свою бабусю «леді Аріста»? Чому ви не говорите «бабуня» чи «бабуся», як усі нормальні діти?

— Як є, так і є, — відповіла я. — Чому жінкам не можна ставати членами Ложі?

Ґідеон простягнув до мене руку і сховав мене собі за спину. — Замкни бузю на хвильку.

— Що?

У кінці коридору були ще