Читати книгу - "За межею обов’язку, Alina Pero"

Леся провела залишок дня в напрузі, намагаючись знайти спосіб змусити Макса заговорити. Відкрите протистояння не мало сенсу — якщо він щось приховує, то так просто не розповість. Вона вирішила діяти інакше.
З настанням вечора телефон завібрував. Повідомлення від Макса:
"Будь готова через 20 хвилин. Заїду."
Вона миттєво відчула змішані емоції — хвилювання, тривогу, а ще… очікування.
Через 20 хвилин чорний позашляховик зупинився біля її будинку. Вона сіла в машину, намагаючись виглядати спокійною.
— Куди їдемо? — запитала вона, дивлячись на його зосереджене обличчя.
— Побачиш.
Він не дивився на неї, лише мовчки рушив з місця.
Леся уважно спостерігала за ним. Він виглядав напруженим, відстороненим. Щось його явно мучило.
Вона вирішила ризикнути.
— Максе… — тихо сказала вона, поки вони їхали темною трасою за місто.
Він не відреагував, лише стиснув пальці на кермі.
— Сьогодні я дізналася дещо цікаве, — вона зробила паузу, спостерігаючи за його реакцією.
Очі Макса залишалися спрямованими вперед, але щелепа напружилася.
— Наприклад?
Леся глибоко вдихнула.
— Про пожежу. Десять років тому. Харківська область.
Макс різко натиснув на гальма. Машина зупинилася на узбіччі. Він повільно повернув голову до неї. Його погляд був холодним, небезпечним.
— Що ти сказала?
Леся зустріла його погляд, хоча серце калатало в грудях.
— Я знаю, що сталося. Я знаю, що у тебе була родина. І що їх убили.
Макс мовчав. Напруга в повітрі була майже відчутною.
— Хто тобі це сказав? — його голос був низьким, загрозливим.
— Це не має значення, — спокійно відповіла Леся. — Мені важливіше знати, що ти збираєшся з цим робити.
Макс провів рукою по обличчю, відвертаючись. Його груди важко здіймалися від глибокого дихання.
— Вони спалили їх живцем, — нарешті сказав він. Його голос був низьким і глухим. — Мою дружину. Моє маленьке дівчисько…
Леся відчула, як її груди стискає біль.
— Я не знав, хто це зробив. Довгий час. Але потім… я знайшов їх.
Вона затримала подих.
— І що ти зробив?
Макс повільно повернув голову до неї. В його очах було щось темне, майже бездонне.
— А як ти думаєш?
Леся не відвела погляду. Вона не боялася його… чи, можливо, боялася, але не показувала цього.
— І це допомогло? — м'яко запитала вона.
Він похмуро посміхнувся, але в його очах не було радості.
— Нічого не допомагає.
Вони сиділи в тиші, поки вітер гнав по трасі осіннє листя.
Леся знала: тепер він їй довіряє. Але вона також розуміла інше — якщо колись він дізнається, що вона поліцейська… ця довіра може обернутися смертельною загрозою.
Макс мовчав, його погляд був спрямований кудись у темряву за вікном. Леся відчувала, що він на межі — між злістю, болем і тим, щоб відкритися їй ще більше.
— Що було далі? — тихо запитала вона.
Він провів рукою по обличчю, ніби намагаючись стерти всі емоції.
— Далі? — його голос звучав глухо. — Я став тим, ким ти мене знаєш.
Леся слухала, не перебиваючи.
— Після їхньої смерті я хотів лише одного — знайти винних. Я почав копати, шукати, витягувати інформацію. Вони вважали, що знищили всі сліди. Але я був терплячим.
Він глибоко вдихнув і продовжив:
— Через два роки я знайшов їх. Тих, хто це зробив. Це були люди з одного угруповання, яке тоді ще не вважалося великим. Звичайні головорізи, які виконували наказ.
— І що ти зробив? — запитала Леся, хоча відповідь вже відчувала.
Макс гірко посміхнувся.
— Запитав, чому вони це зробили. Вони навіть не пам’ятали. Це був наказ когось згори. Для них це було буденною справою.
Його пальці стиснули кермо так, що кісточки побіліли.
— Тому я зробив те, що повинен був зробити.
Леся не запитувала, що саме.
— Ти думаєш, що помста змінила щось? — тихо запитала вона.
Він нарешті подивився на неї.
— Ні. Вона просто зробила мене тим, ким я є зараз.
Тиша затягнулася. Леся розуміла, що це її шанс. Він відкрився їй так, як, можливо, ніколи нікому не відкривався.
— А ти колись думав… що могло бути інакше? — запитала вона.
Макс стиснув губи.
— Пізно думати.
Він знову завів машину.
— Поїхали звідси.
Леся знала, що ця розмова ще не закінчена. Але зараз він був не готовий. Вона ж отримала головне — його довіру.
Але що, якщо ця довіра виявиться її найбільшою загрозою?
Макс вирішує відвезти Лесю в безпечне місце, подалі від зайвих очей. Він не довіряє ні своїм людям, ні ситуації, що склалася.
Він мовчки веде машину, а Леся уважно слідкує за дорогою, намагаючись зрозуміти, куди вони прямують. Вона знає місто, але маршрут їй незнайомий.
— Куди ми їдемо? — зрештою питає вона.
Макс кидає на неї короткий погляд.
— У моє місце.
Вона зводить брови.
— Що це означає?
— Мій будинок. Не цей, що у місті. Інший. Там, де мене ніхто не знайде.
Леся напружується. Це може бути пастка. Але водночас це шанс дізнатися більше.
— Ти не довіряєш мені настільки, щоб залишити саму? — запитує вона з легкою насмішкою.
Макс стискає кермо.
— Я не довіряю нікому.
Через пів години вони виїжджають за межі міста. Леся бачить перед собою лісовий масив, а потім — дорогу, що веде до невеликого котеджу серед дерев.
— Виходь, — каже Макс, зупинивши машину.
Вона виходить, оглядаючись. Місце дійсно виглядає ізольованим.
— І що тепер? — запитує вона.
Макс заходить усередину, залишаючи двері відчиненими.
— Тепер ти тут. І поки ми не розберемося, що відбувається — нікуди не підеш.
Леся вдихає глибше. Вона розуміє, що ця ніч може змінити все.