Читати книгу - "Матір, Кайла Броді-Тернер"

– Але ти його опікун.– уточнив він, стверджуючи.

Я кивнула.

– Тобто, юридично я став дідом, і про це ні сном, ні духом? – він підняв брови.

Я втупилася на нього. Він усміхнувся.

– Чому ти так злякалася? – запитав він зефірним голосом.– Ходи сюди.

Він розвів руки. Я з секунду на них дивилася, а потім обійняла його. Він гладив мене по спині й по потилиці.

–Я сумував за тобою, донечко.– зітхнув він у моє волосся.

–І я.– сухо відповіла я. Звісно я збрехала, але не мала часу огризнутись.

– Ти зобов'язана мене з ним познайомити.

Я кивнула і провела його в дитячу.

– Який красень.– він з хвилини три улюлюкав до дрібного, і моє обличчя було, мабуть, таким самим, як в Олівера – цілковите здивування, і запитання: "чому у чувака, набагато старшого, мізків менше, ніж у мене?"

– Мама казала, що ти приїздила до неї.– сказав він, вирівнявшись над ліжечком Оллі.

– Так.– відповіла я, стиснувши руки в кишенях у кулаки.–Даремно.

–Не кажи так. Ми завжди раді вам з Веронікою.

Так, батьку, тільки ми про це не знаємо. Я зітхнула кілька разів, заспокойся, Джек, воно того не варте.

– Чому мене не дочекалася?– спитав батько, витріщившись на мене.

– Ти ж її знаєш. –я намагалась дібрати слова.– З нею дуже... складно.

Він кивнув.

– Але дочекатися мене все–таки слід було, Джекі.– спокійно сказав він.

– Вибач, тату, я хотіла, але...

– Але не дочекалася. – відрізав він тим самим спокійним тоном.

– Вибач, мені дуже шкода.

Він кивнув. Бачите, це? Бачите, що він зі мною робить? Ось, чому я його

побоююся. Ще я починаю ревіти, тому що він будь–що може подати так, що викликає в мене найсильніші почуття жалю, а потім...

– Ну–ну, мила! – він міцно мене обійняв, погладивши по голові. – Ти ж знаєш, як для мене важливо все, що відбувається з моєю маленькою рибкою. – він чмокнув мене у скроню, гладячи по плечу.

Так, потім він починає мене жаліти, показуючи, який він благородний і чудовий тато. Боже, та це найдостойніша партія матері. Тій не вистачає мізків на маніпуляції, тож вона просто істеричка, а він холоднокровний маніпулятор, у якого немає сил на істерики. Баланс, бляха.

– У мене є плани. – відповіла я, відскочивши від нього, я рідко наважувалася дивитися йому в очі, але зараз я відчувала дуже бридкі відчуття, я вперлася в нього поглядом і швидко витерла обличчя. – Я триматиму тебе в курсі справ Олівера. – збрехала я, відійшовши вбік.

Він глянув на мене, мене мутило, але погляд я витримала.

– Моя дочка. – підсумував він, примружившись.

– Про що ти? – запитала я, борючись із нудотою, що підступала.

– Порода Прайсів. – він чмокнув мене в щоку і залишив квартиру. – Я

подзвоню. – сказав він, перш ніж закрити двері.

Секунду я стояла в нормі, а потім... мене різко почало нудити і я, ледве добігши до унітазу, виплеснула вельми смачну вечерю. Умившись, я розридалася. Єдина людина в моєму житті впливала на мене так, ніби в ім'я батьківської любові катувала мене, хапала за шию, залишаючи синці, а потім одразу кинула, вдаривши об підлогу і пішла. Тільки робив він це морально. Я сяк–так заснула, прокинулася достобіса втомленою. Усю ніч я ніби бігла кудись, пробираючись крізь терни лісу. Коли я їхала на роботу, побачила магазин дитячих іграшок, там у ряд сиділи різнокольорові величезні плюшеві ведмеді. У мене був схожий у дитинстві. Але відтоді я плюшевих ведмедів не люблю. Коли мені було вісім, я дуже хотіла, щоб тато пограв зі мною і моїм ведмедиком Генрі. Дідусь іноді грав, дуже рідко, поки тато дозволяв йому з'являтися в нашому домі. Я сподівалася, що й тато буде не проти. Він весь час був зайнятий. Весь час казав щось на кшталт: "Джекі, не грайся з моїми паперами", "Джекі, не смій розмальовувати двері мого кабінету". Одного разу я втомилася вмовляти тата, і просто залишила свого ведмедика на його столі, поруч із чашкою кави, яку він не допив уранці. Генрі весь час падав, і я починала злитися, що він не сидить так, як я його садила. Я придавила його досить грубо, і чашка з кавою перекинулася на якусь мега важливу папку з паперами. Я схопила ведмедика, лапка якого вимокла в солодкій темній субстанції, і втекла до своєї кімнати. Того вечора я прикинулася сплячою, коли повернувся батько, але моє серце калатало в грудях, коли я чула, що він піднімається до себе в кабінет. Я чула, як він галасливо спустився, відчиняючи двері в кімнату, він глянув на нас із Ві, які спали, і, тихенько зачинивши двері, з криками викликав нашу покоївку й вичитав її. Я сховала Генрі із засохлою колючою вимоченою в каві лапкою на саме дно скриньки з іграшками і з жахом боялася, що станеться, якщо тато знайде його. За півгодини, чи близько того, тато увійшов до кімнати і легко торкнувшись мого плеча покликав:

– Джекі? Вибач, що буджу. Можеш підійти?

Я, потерши очі, взяла його за руку і вийшла на світло коридору. Наша покоївка стояла там із низько опущеною головою.