Читати книгу - "Балакучий пакунок"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Буде їм наука, — задоволено промовив він. — Будуть знати, як жбурляти камінням в іноземців.
— Що ж, — засміявся Папуга, коли хлопці накинули петлю на шию Освальду, — присягаюся Юпітером, ми це зробили. Всі живі-здорові, маємо чотири мішки рути. Хіба це не добра робота?
— Дорогою ще треба заїхати по лаванду, — нагадав Пітер. — І тоді — стережіться, василіски!
— Так, — підхопив Саймон, — ми їм покажемо!
— Освальде, ти будеш нас тягти всю дорогу? — запитала Пенелопа.
— Так, — відповів Освальд, — вам дуже пощастило, що в мене зараз нічого не готується в печі, й один день я радий вам присвятити.
— Це прекрасно, — сказала Пенелопа. — До того ж я ще хотіла дати тобі один рецепт.
— О, яка ж ти добра і щедра дівчинка, — Освальд був зворушений.
— Уперед! — скомандував Папуга.
І Освальд поплив уперед, до сонця, яке саме вставало з-за моря, і тягнув за собою човен із друзями — назустріч завершальному етапові їхньої незвичайної пригоди.
Розділ VІІІ. Битва за Замок василісків
Брава команда повернулася в Кришталеві печери з дорогоцінною ношею — мішками, повними лаванди і рути, — і закипіла робота. В Етельреда, Пітера і Саймона з’явилися блискучі стратегічні ідеї.
Ідея Етельреда полягала в тому, щоб завербувати Освальда з русалками і доручити їм витягти той здоровенний корок, який закриває отвір у рові з водою навколо Замку василісків. Коли вода стече, запевняв він, оголяться великі труби, що ведуть у темницю, де василіски тримають три великі книги. Усі побоювались, що коли почнеться атака на замок, василіски спересердя можуть спалити книги, а без них Г. Г. як без рук. Тож, за планом Етельреда, необхідно було зібрати спецзагін, який би проник трубами до темниці, знешкодив василісків і став на варті при великих книгах, допоки замок не перейде в їхні руки. Усі дружно визнали, що це чудовий план, і Освальда відіслали з візитом до міс Вільямсон Сміт-Сміт-Браун, щоб він їй усе детально роз’яснив і залучив разом із подругами до спільної справи.
У Пітера і Саймона народилась ідея, коли вони спостерігали за Фенеллою. За допомогою сургучу, шнурка і полум’я свічки хлопці підлатали крило вогняночки, і воно навдивовижу швидко загоїлось. Пітер і Саймон саме обговорювали, як найкраще взяти в облогу Замок василісків, і побачили, як Фенелла стрибає зі спинки стільця і літає по кімнаті.
— Ось що нам потрібно — літаки! З них ми могли б скинути частину військ на внутрішню територію Замку василісків, — сказав Пітер.
— Може, повітряні кулі? — припустив Саймон.
— Повітряні кулі? — перепитав Пітер. — Де ми їх візьмемо?
— Зробимо. Вичаруємо з місячного желе.
— А як вони зможуть літати? — поцікавився Пітер.
— Ну, — відповів Саймон, — ти ж знаєш, що гаряче повітря піднімається вгору. Треба буде наповнити повітряні кулі гарячим повітрям.
— Але як? — здивувався Пітер.
— Вогняники, — пояснив Саймон. — Ти ж знаєш, яка Фенелла гаряча. Якщо посадити в повітряну кулю зо двадцять вогняників, то куля здійметься вгору, а потім вогняники зможуть, махаючи крилами, керувати нею в потрібному напрямку.
Хлопці страшенно захопилися цією ідеєю, а Фенелла зраділа, що зможе бути потрібною в такій важливій справі, тож було вирішено не гаяти ані хвилини і тут-таки вичарувати маленьку експериментальну повітряну кулю для Фенелли. На втіху Саймонові, все спрацювало ідеально. Фенелла все кружляла й кружляла кімнатою, як хотіла. Вона так тішилась своїм успіхом, що на бідолашну знову напала гикавка.
— Я зуміла — гик! — правда, Саймоне, гик? — весело сказала вона. — Ти бачиш, Пітере, гик, я повертаю, гик, у цей бік?
— Ти була прекрасна! — запевнив її Пітер.
— Тепер питання тільки в тому, скільки буде вогняників, — сказав Саймон.
— О, сотні, гик! — відповіла Фенелла. — Як мінімум, гик, двісті, а то й більше.
— А ти можеш переконати їх приєднатися до нас? — запитав Саймон.
— Звичайно, можу, гик, — запевнила Фенелла. — Я розповім їм, гик, які ви чемні, гик, були зі мною і яка це, гик, добра справа.
— Гаразд, а ти могла б зараз полетіти до них і попросити їх завітати до нас у Кришталеві печери? — поцікавився Саймон. — Скажи їм, що це буде наш штаб і що звідси ми будемо керувати штурмом.
Фенелла, щаслива, що їй дали таке надзвичайно важливе доручення, полетіла разом зі своєю невідступною гикавкою вербувати вогняників.
А тим часом Папуга і діти здійснили ще один візит — до Горностайства, де їх тепло зустрів Венслідейл. Герцог із герцогинею Вініфред саме пили чай на газоні для гри в крокет.
— Ви дістали її, дістали? — пропищав горностай, підстрибуючи від нетерплячки. — О, я так хвилююся! Як би я хотів, щоб мій радикуліт не завадив мені піти з вами!
— У нас ціла гора рути, — відповів Папуга, — але Г. Г. тримає її під замком. Ми не хочемо, щоб ви, горностаї, відбилися від рук, як василіски. Тому Г. Г. приготував лише одну велику пляшку соку.
— Ду-ри-ло, — сказав Венслідейл. — Щоб ми та й відбилися від рук? Ти ж сам знаєш, які ми, горностаї, тихі й миролюбні створіння.
— Це про всяк випадок, щоб зайвий раз не ризикувати, — заспокоїв його Папуга. — Оце сік рути. Хто готовий скуштувати? Ти?
— Узагалі-то я б залюбки, — сказав Венслідейл, — але, ой-ой-ой, мене досі мучить радикуліт, о-о-о! Боюсь, це може мені зашкодити. Краще випробувати руту на молодшому садівникові. Він хороший хлопець, але дуже кепський садівник, і якби сік виявився — ну, як би це сказати, е-е… — якоюсь мірою отруйним, що ж, така його доля.
— Він не отруйний, ти, плаксію, — сказав Папуга. — Ти думаєш, що Г. Г. не перевірив його?
— Байдуже, — рознервувався Венслідейл, — хай краще скуштує молодший садівник. Він так цього чекав, що я не хочу його розчаровувати.
Нема ради — покликали молодшого садівника на ім’я Вілберфорс. Його привели і поставили посеред галявини, щоби провести експеримент.
— Слухай, Вілберфорсе, — сказав Папуга, — ця рідина зовсім не шкідлива, але прошу тебе уважно прислухатись до себе і детально розповісти мені про будь-які зміни, які ти відчуєш, коли її вип’єш. Зрозумів?
— Так, сер, — відповів Вілберфорс.
На ньому була кругла шапочка, великі окуляри в роговій оправі, зуби стирчали вперед, а з носа безперестанку текло.
— Ви маєте випити цю рідину, а я вам маю сказати, чи почуваєтеся ви краще. Дякую, сер.
— Тепер ти розумієш, що я мав на увазі, — приречено промовив Венслідейл. — Нещодавно він викопав дорогоцінні цибулинки моїх нарцисів і приніс їх на кухню, бо подумав, що це картопля.
— Ні, ти не зовсім правильно мене зрозумів, — провадив Папуга. — Ти, Вілберфорсе, вип’єш оце, а тоді, знову ж таки ти, Вілберфорсе, скажеш мені, чи почуваєшся краще. Тепер зрозумів?
— О, так, сер, — сказав Вілберфорс, взяв пляшку і зробив великий ковток.
— Яке дивне ім’я — Вілберфорс! — шепнув Пітер Саймонові.
— Справді, дуже дивне, — погодився Саймон.
Тим часом Вілберфорс стояв і кліпав, а всі присутні уважно дивилися на нього. Минуло вже п’ять хвилин,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Балакучий пакунок», після закриття браузера.