Читати книгу - "Письменник, Руслан Баркалов"

Людина говорить про те, про що мріє. А Роан видно мріяв про любов. Таку собі цілком земну, пристойну, без жертв. Довге життя, щасливий кінець і ніяких смертей. Ну зовсім таки без романтики.

З іншого боку: такий варіант навіть куди кращий. Хай навіть вигаданий. Він дарує надію і життя тут і зараз а не замуровує їх в камінь для легенди. Хоч і трохи скучно. Зате приємніше.

– Ти зовсім не романтик. – сказала Ален. – Як можна було так зіпсувати всю історію про кохання.

– Зіпсувати? – здивовано поглянув на неї Роан. – Я навпаки дарую їй щасливий кінець. А не сльозогінні спогади. Я хочу аби все було добре. Хіба це погано.

Значить він справді дуже самотній. Але наскільки сильною може бути його самотність Ален навіть не могла здогадатися. Лише зрозуміла, що перед нею мужчина, котрий грає на публіку, скриваючи в середині себе біль.

– А ти правий! Такий варіант куди кращий. – сказала Ален. – Навіщо страждати над мучениками. Краще насолоджуватися думкою, що у них все було добре. Якби би там не було але твій варіант хоча б дає надію іншим. Правда ж?

Роан махнув головою. Він дивився на море. Легкі хвилі тримали на собі сотні відпочиваючих людей. А колись тут, можливо, був бій. Або висаджувалися пірати, котрі грабували прибережні райони, грабували і вбивали усіх, хто потрапив їм до рук. А нині на цьому самому місці він насолоджується заходом сонця, легеньким дотиком вітру і прекрасним краєвидом. Ось воно – життя. Тільки мить! Тільки одна мить. Не більше. А люди тратять його на порожні речі.

А він хіба не тратить марно своє життя? Роан мовчки дивився на стару вежу. Що на справді вона скриває? Життя таких самих людей як він, як Ален. Тут вони кохали. І тут були нещасливими, бо не могли бути разом через якісь стереотипи. Але ж він так же само. А хіба ні?