Читати книгу - "Талановиті, Рита Бергер"

— Я навіть боюся спитати, — буркотить він.

— І тобі добрий вечір, Глейді, — вона широко усміхається. — Яке яскраве сонечко! Ти зробив його сам?

— Як ти це зробила? — Флоріан намагається якнайкраще роздивитися дивну річ в дівочих руках. Маленьке, не більше за звичайний золотий карбованець.

— Знайшла у маминих старих речах, — Вів’єн ховає пристрій у кишеню. — Вставай, жевжику. Мені ще потрібно придумати, як повернути тебе додому.

— Знаєш, іноді краще повністю продумати свої кроки, перш ніж щось робити.

— Хіба я ще не вибачилася? — вона здивовано кліпає очима та зойкає. — Пробач мені. Це було спонтанне рішення. З тієї крихти записів, яку я знайшла, цей невеличний аматорський пристрій якраз мав транспортувати людей між централійськими країнами.

— І ти вирішила використати це на мені?!

— Я попередила тебе!

— За секунду до того, як ця штука перекинула мене сюди!

— Я вже вибачилася!

Флоріан хитає головою та піднімає сонце на плече.

— Тим паче, ти єдиний, хто розділяє зі мною наукові інтереси.

— Йой, справді?! — Флоріан піднімає брови та б’є себе рукою по лбу. — Тоді як мені пощастило! От я дурний!

— Ти не злишся, — видихає Вів’єн, повністю розкусивши його. — Актор з тебе поганий. Серйозно, вибач. Я гадки не мала, що воно досі працює. І воно не мало спрацювати… Ну, судячи з того, що я прочитала.

— І все ж я тут… До речі, де я?

Він замислюється щодо цього на мить. У нього майже не має сумнівів щодо того, як він сюди потрапив, але з’являються інші. Флоріан вдивляється в дівоче обличчя, у світлі пасма волосся та сірі очі. Легко скласти два і два, навіть додавши до тих ще один десяток для вірності. Він хоче знову подивитися на той пристрій, ближче, потримати його в руках… 

Вів’єн забирає у нього сонце. Вона відставляє те до стіни у коридорі, торкаючись фіолетових стрічок, і повертається до нього із захопленими очима. Він дивиться на дівчину геть по-іншому, так, наче наблизився до таємниці та цілий крок.

— Ласкаво просимо у Евербург, столицю Бендону, — урочисто оголошує Вів’єн. — Почувай себе як вдома.

***

Будинок Вів’єн — це маленька Бривія, влаштована у бендонських стінах. На поличках стоять засушені трави, він впізнає меблі бривійських митців та світлі кольори, якими сповнене приміщення. Вів’єн розбавила їх дрібничками тут і там, на підвіконні у неї досі цвітуть фіалки з піднятими листочками. Усе здається трохи старим, ніби застиглим у часі. Флоріан проходить до вітальні із зеленими поличками та синіми зошитами, залишеними на комодах. Ці кольори домінують  і далі, коли Вів’єн веде його кімнатами. Це гобелени стільців та акценти на розвішених картинах, це фіранки та килими, якими встелена підлога. Флоріан чимчикує чиєюсь історією, обережно переступаючи розкидані на підлозі речі.

— Це будинок моїх батьків, — розповідає Вів’єн, розслаблено спираючись на стіну. Вона немов оглядає його вперше, як і Флоріан. — Давно я тут не була.

— Чому? — він не віднімає голови від полички з фотографіями. З тієї на нього дивляться три людини, з однаковими щасливими, навіть бешкетними, усмішками. Флоріан усміхається до фотографії з частинкою смутку і прямує до наступної, заставленої кількома книгами.

— Тітонька не дозволяла, — Вів’єн знизує плечима. — Але я наскучила їй достатньо, щоб вона нарешті дозволила мені повернутися сюди.

— Твоя тітка відпустила тебе?

— З криком, — Вів'єн усміхається. — Це для неї дивно. Вона відправила мене до Бривії одразу після закінчення Тіньової війни. Для людини, яка забороняла мені повертатися до Бендону на будь-які свята, крім зимових, її реакція про мій переїзд здається дивною.

— Тому ти тоді втекла?

— Тоді? — перепитує Вів’єн. — А, тоді! Я тікала набагато більше разів, ніж дозволено розповідати, Глейді.

Флоріан крутить фотографію в руках. У нього значно пришвидшується серцебиття та трохи тремтять руки, але сподівається, що це залишається непоміченим.

— Це твої батьки?

Вів’єн підходить до нього і забирає фотографію.

— Я і не бачила цієї фотографії, — вона недовго роздивляється її, а потім, зітхнувши відповідає те, що Флоріан вже знає. — Так, це вони. Тільки не можу впізнати, де ця фотографія зроблена.

А Флоріан знає. Він впізнає зелені пагорби та плющ, який в’ється навколо приміщення, садок, що був розміщений перед ним.

Він ковтає слину.

— Це Ґретт, — кидає він сухо.

— Ґретт? — Вів'єн супить брови. — Що це взагалі таке?

Флоріан не стримує дратівливого зітхання. Але воно спрямовано ані на питання, ані на дівчину. Він злиться на самого себе.

— Ми знаємо його як Австраффельс, — каже він, повертаючись до фотокартки. Хлопець не бачить, як обличчя Вів'єн витягується у мовчазному запитанні, як вона витирає спітнілі руки о свої теплі домашні штанці зі святковим візерунком та стукає по кишеням кофти, в яких сховала Хід.