Читати книгу - "Соловей"

Бек зняв свій кашкет. Він щось сказав солдатам, і вони поквапилися до вантажівки.

— Ви знесли нашу огорожу? — спитала Ізабель.

— Штурмбанфюрер хоче бачити всі будинки з дороги. Хтось поширює антинімецьку пропаганду. Ми знайдемо й заарештуємо їх.

— Думаєте, варто таке робити через невинні папірці? — сказала Ізабель.

— Вони аж ніяк не невинні, мадемуазель. Вони закликають до тероризму.

— Так, тероризму допустити не можна, — відповіла Ізабель, схрестивши руки на грудях.

В’янн не зводила з Ізабель погляду. Щось із нею було не так. Її сестра стримувала свої емоції, була спокійною, наче кіт перед стрибком.

— Капітане, — заговорила Ізабель після паузи.

— Так, мадемуазель?

Повз них пройшли солдати, виносячи обідній стіл.

Ізабель зачекала, поки вони їх проминуть, а тоді підійшла до капітана.

— Мій тато хворий.

— Невже? — спитала В’янн. — Чому я про це не знаю? Що з ним?

Ізабель не звертала на В’янн уваги:

— Він попросив мене приїхати в Париж і доглянути його. Але…

— Він хоче, щоб ти доглядала його? — скептично спитала В’янн.

— Ви ж знаєте, мадемуазель, щоб поїхати, вам потрібна перепустка, — відповів Бек.

— Я знаю. — Ізабель заледве дихала. — Я… подумала, ви могли б дістати її для мене. Ви сім’янин. Я певна, ви розумієте, як важливо виконати прохання батька.

Дивно, але поки Ізабель говорила, капітан крадькома поглядав на В’янн, ніби йшлося про неї.

— Так, я можу дістати для вас перепустку, — мовив капітан. — Для такої термінової родинної справи.

— Я дуже вдячна, — сказала Ізабель.

В’янн була приголомшеною. Невже Бек не бачить, що її сестра маніпулює ним? І чому він поглянув на В’янн, перш ніж відповісти їй?

Коли Ізабель отримала, що хотіла, вона повернулася до велосипеда. Тримаючи за кермо, вона повела його в сарай. Гумові колеса стрибали на нерівній поверхні.

В’янн кинулася за нею.

— Тато хворий? — спитала вона, наздогнавши сестру.

— Із ним усе гаразд.

— То ти збрехала? Але чому?

Ізабель замислилася лише на мить, та це було помітно.

— Думаю, немає сенсу брехати. Усе й так очевидно. Я тікала щоп’ятниці, щоб зустрічатися з Генрі, а тепер він кличе мене в Париж. У нього маленька квартирка на Монмартрі.

— Ти з глузду з’їхала?

— Здається, я закохана. Трохи. Мабуть.

— Ти збираєшся перетнути окуповану нацистами Францію, щоб провести кілька ночей у Парижі в ліжку чоловіка, якого ти, можливо, кохаєш? Трохи.

— Так, — сказала Ізабель. — Це неймовірно романтично.

— Ти, мабуть, мариш. Може, у тебе якась психічна хвороба?

Вона поставила руки в боки й несхвально пирхнула.

— Якщо кохання — це хвороба, то я, вочевидь, її підчепила.

— Святий Боже! — В’янн склала руки на грудях. — Я можу якось зупинити це безумство?

Ізабель подивилася на неї.

— Ти мені віриш? Гадаєш, я поїхала б через окуповану Францію задля забавки?

— Це тобі не втеча в цирк, Ізабель.

— І… ти думаєш, що це в моєму дусі?

— Звичайно, — знизала плечима В’янн. — Така дурість.

Здавалося, Ізабель занепала духом.

— Просто тримайся подалі від Бека, коли я поїду. Не довіряй йому.

— Це так у твоєму стилі. Ти турбуєшся так сильно, щоб застерігати мене, але не досить, щоб залишитися зі мною. Найважливіше те, чого хочеш ти. Ми із Софі можемо хоч згинути.

— Це неправда.

— Та невже? Їдь у Париж, розважайся, але щосекунди пам’ятай, що ти кидаєш свою небогу й мене. — В'янн озирнулася й поглянула на чоловіка, який спостерігав, як грабують її будинок. — Із ним.

Розділ 14

27 квітня 1995 року

Узбережжя штату Орегон

Я зв’язана, наче курча, яке збираються підсмажити. Я знаю, що ці сучасні паски безпеки — хороша річ, але від них у мене починається клаустрофобія. Я з покоління, яке не чекало захисту від будь-яких небезпек.

Я пам’ятаю часи, коли кожен мав приймати розумні рішення. Ми знали про ризик, але все одно йшли на нього. Я пам’ятаю, як летіла на своєму старому «Шевроле», втискаючи педаль газу в підлогу, курила цигарку й слухала «Lady, Miss Clawdy» через маленькі динаміки, а діти тим часом стрибали по задньому сидінню, наче кеглі для боулінгу.

Мабуть, мій син думає, що я спробую втекти. Це обґрунтоване побоювання. За останній місяць моє життя перевернулося з ніг на голову. На моєму подвір’ї стоїть табличка «Продано», і я покидаю свій дім.

— Хіба не гарна алея? — каже мій син. Він завжди так робить. Заповнює паузи словами. Він добирає їх дуже обережно. Це робить його хорошим хірургом. Безцінним.

— Так.

Він звертає на парковку. Як і вздовж під’їзної алеї, тут цвітуть дерева. Маленькі білі квіточки падають на землю, наче шматочки тканини в ательє у кравця.

Поки ми паркуємося, я незграбно борюся з паском безпеки. Мої руки тепер мене не слухаються. Це так мене бісить, що я лаюся вголос.

— Я допоможу, — каже син, звільняючи мене від паска.

Він виходить з авто і з’являється біля моїх дверей, перш ніж я встигаю взяти сумочку.

Він відчиняє двері і, підтримуючи мене за руку, допомагає вийти з авто. Поки ми долаємо малесеньку відстань від парковки до входу, мені доводиться двічі зупинятися, аби перевести подих.

— Дерева такі гарні цієї пори року, — каже він, поки ми йдемо через стоянку.

— Так.

Це сливові дерева. Вони розкішні, рожеві, але я чомусь раптом згадую, як цвітуть каштани вздовж Єлисейських Полів.

Мій син міцніше бере мене за руку. Він розуміє мій біль від того, що я покидаю дім, який майже п’ятдесят років був моєю святинею. Але тепер час дивитися вперед і не озиратися.

Будинок для людей похилого віку Оушн Крест.

Правду кажучи, це місце здається непоганим. Можливо, трохи занадто індустріалізоване. Зачинені вікна, ідеальний газон на галявині перед входом й американський прапор над дверима. Це довга й низька споруда. Думаю, зведена в сімдесяті, коли майже все було огидне. Тут два крила, розташовані з обох боків подвір’я, де, як я думаю, літні люди сидять у візках, повернувшись до сонця, і чекають. Дякувати Богові, я житиму не в східній частині будівлі, де тримають інвалідів. Принаймні поки що. На щастя, я ще здатна давати раду собі та своєму житлу.

Жульєн відчиняє переді мною двері, і я заходжу. Я одразу бачу реєстратуру, прикрашену в стилі курортного готелю. Довершує картину риболовецька сітка з мушлями, що висить на стіні. Я уявляю, як на Різдво тут вішають плетені прикраси й панчохи. Після Дня Подяки на стіні, мабуть, висить напис «Хо-хо-хо».

— Ходімо, мамо.

Так, звісно. Не час байдикувати.

Чим тут пахне? Пудингом із тапіоки та курячим