Читати книгу - "Гробниця"

— У такому разі за відсутності будь-якої реальної альтернативи я пропоную нам учинити так, як радить наша тітонька, — піти пішки.

— Що?! — обурений вигук вихопився з вуст Леоні швидше, ніж вона встигла стриматись. — Але ж ти страшенно не любиш ходити пішки! — Леоні торкнулася пальцями своїх ребер, аби нагадати Анатолеві про травми, яких йому недавно довелося зазнати. — Чи не буде це занадто для тебе?

— Усе буде добре, — стенув він плечима. — Згоден: це довго й нудно, але що ми маємо робити? Краще вже йти, аніж тут тинятися.

Сприйнявши слова Анатоля як згоду, Маріета поспіхом уклонилася, потім обернулась і притьмом чкурнула назад.

Леоні уставилася їй услід, роззявивши від подиву рота.

— Ото нахаба…

Анатоль весело розсміявся, закинувши голову.

— Ласкаво просимо до Рен-ле-Бена! — сказав він, беручи сестру за руку. — Ходімо, мала. Інакше відстанемо й загубимось!

Маріета повела їх тінистим проходом між будинками. Потім вони вийшли на залитий яскравим сонцем старий кам’яний місток з арками. Далеко-далеко внизу через валуни стрибала піниста вода. Від висоти мосту й краси навколишньої панорами Леоні забило дух і запаморочилась голова.

— Сестричко, не барися, — гукнув до неї Анатоль.

Служниця перетнула місток, різко звернула праворуч і рушила до вузької невпорядкованої стежини, що вела круто вгору до зарослого лісом схилу. Леоні й Анатоль мовчки рушили слідом за нею по одному, не поспішаючи й заощаджуючи сили для підйому.

Ступаючи по всипаній камінням та опалим листям стежині, вони підіймались угору, дедалі більше заглиблюючись у густий темний ліс. Невдовзі стежка розширилась і перетворилася на ґрунтову дорогу. Леоні побачила численні сліди від коліс та копит, потріскані й припалі пилом після тривалої спеки. У цьому місці ліс порідшав, дерева стояли подалі від дороги, і сонце заповнювало світлом і легкими тінями кожен проміжок між гайками та купками дерев.

Леоні озирнулась. Унизу, під бескидом, на невеликій відстані виднілися червоні й сірі покаті дахи Рен-ле-Бена. Дівчина навіть змогла роздивитися готелі та площу, куди прибув їхній екіпаж. Мерехтіла під сонцем гладенька, наче шовк, поверхня річки. Вона була схожа на сріблясту стрічку з відтінками літньої зелені й осіннього золота.

Після невеликої заглибини вони вийшли на плато.

Попереду вигулькнули кам’яні колони та брама сільського маєтку. Огорожа з кованого заліза ховалася за ялинами й тисами, що тяглись обабіч, скільки сягало око. Маєток мав якусь відразливо-відсторонену зовнішність. У Леоні по спині побігли мурашки. На якусь мить пригодницький дух полишив її. Їй пригадалося материне небажання говорити про Домен та про дитинство, яке вона тут провела. А до її свідомості долинуло відлуння слів, що їх сказав мосьє Габіньйо за обідом.

Така лиха слава.

— Це Домен де ля Кад? — спитався Анатоль.

— Кад по-тутешньому означає «ялівець», сеньйоре, — пояснила служниця.

Глянувши на брата, Леоні рішуче підступила до огорожі й узялася за неї обома руками — наче в’язень за тюремні ґрати. Притиснувши розпашілі від ходьби щоки до холодного заліза, вона почала вдивлятися в парк, розташований за огорожею.

Усе було наче оповите темно-зеленим серпанком, а крізь крони старезних дерев де-не-де пробивались острівці сонячного світла. Декоративні кущі колись елегантної форми були занехаяні; їм бракувало яскравості й колориту. Маєток мав на собі ознаку чарівливої занедбаності, яка ще не перейшла в занепад, але видно було, що життя тут завмерло й відвідувачів більше не чекають.

Посередині широкої гравійної алеї, яка починалася відразу ж від воріт, стояла велика камінна купальня для птахів. Вона була суха й порожня. Ліворуч виднівся круглий камінний фонтан, поверх якого лежала іржава металева решітка. У ньому теж не було води. Праворуч тягнувся ряд ялівцевих кущів. Їх ніхто не підрізав, і вони повернулися до первісного дикого стану. Далі було видно залишки оранжереї. Скло вибито, а раму погнуто.

Якби Леоні опинилася тут випадково, то їй здалось би, що маєток покинутий людьми. Таке враження складалося від того запустіння й занепаду, що панували довкола. Вона глянула праворуч і побачила на огорожі сіру кам’яну табличку. Напис було частково пошкоджено глибокими подряпинами. Наче від кігтів.

Домен де ля Кад.

Усім своїм виглядом маєток наче демонстрував, що гості є тут небажаними.

Це було явно негостинне місце.

РОЗДІЛ 24

— Наскільки я зрозумів, іншого підходу до будинку немає? — спитав Анатоль.

— Чому ж, сеньйоре, є, — відповіла Маріета. — З північного боку маєтку є головний вхід. Покійний хазяїн подбав про те, щоб збудувати під’їзд із боку дороги на Сугрень. Але щоб крізь нього потрапити до обійстя, треба обійти ввесь Рен-ле-Бен, а потім піднятися на гору. А це ціла година ходьби. Шлях через ліс набагато коротший.

— А твоя господиня просила тебе привести нас саме цим шляхом, Маріето?

Дівчина зашарілася.

— Вона не забороняла мені вести вас через ліс, — відповіла вона з нотками впертості в голосі.

Леоні й Анатоль терпляче чекали, поки служниця видобувала з кишені свого фартуха великий мідний ключ. Гучно брязнувши, замок відкрився, і Маріета штовхнула праву половинку брами. Та зі скреготом, тремтінням та вищанням розчинилася. Коли вони ввійшли, служниця знову пхнула половинку брами назад, і знову та завищала, затремтіла й із грюкотом зачинилася.

Леоні стало якось моторошно. Вона була водночас і збуджена, і трохи перелякана. Ідучи за Анатолем вузькими зеленими стежинами, якими явно майже ніхто не ходив, вона почувалася героїнею власноруч написаного пригодницького роману. Невдовзі перед ними показалися високі самшитові кущі з проходом у формі арки. Однак замість пройти крізь неї, Маріета повела їх навпростець, аж поки вони не опинилися перед високою під’їзною алеєю. Вона була мощена гравієм і добре впорядкована, без слідів моху та бур’яну. Обабіч неї росли їстівні каштани з гілками, всипаними плодами.

Нарешті Леоні побачила сам будинок.

— Ой! — вигукнула вона від захвату.

Будинок виглядав розкішно. Величний, але пропорційний, він був удало розташований таким чином, щоб отримувати максимум сонячного світла й тих прекрасних краєвидів долини, що відкривалися з його південної та західної сторін. Він мав три поверхи, злегка похилий дах і ряди затулених віконницями вікон, які елегантно вирізнялися на тлі чепурних побілених мурів. Кожне вікно другого поверху виходило на кам’яний балкон із гнутими залізними балюстрадами. Усю будівлю оповивав полум’яно-червоний та зелений плющ, чиє листя виблискувало як відполіроване.

Коли вони підійшли ближче, Леоні помітила виступ, що тягнувся вздовж верхнього краю горішнього поверху, а за ним — вісім круглих мансардних вікон.

Може, колись матуся виглядала з одного з них?

До масивних парадних дверей із мідним сигнальним молоточком вели широченні напівкруглі кам’яні сходи. Вони ховалися під портиком із радіального каменю, по обидва