Читати книгу - "Гробниця"

боки якого стояли чималенькі діжі з декоративними вишнями. Піднявшись сходами, Леоні пішла слідом за Анатолем та служницею до великого й елегантного вестибюля. Його підлога скидалася на шахівницю з червоних та чорних кахлів, а на стінах були вишукані шпалери з жовто-зеленими квітами, що створювали враження світла й простору. Посеред вестибюля стояв стіл із червоного дерева, а на ньому велика скляна ваза, повна білих троянд. Начищена до блиску дерев’яна поверхня столу посилювала атмосферу затишку й теплоти.

На стінах висіли портрети чоловіків із бакенбардами у військовому однострої та жінок у спідницях із криноліном. Був там також набір імлистих пейзажів та класичних пасторальних сюжетів.

У глибині вестибюля Леоні помітила парадні сходи, а ліворуч — мініатюрне фортепіано з тоненьким шаром пилу на опущеній кришці.

— Мадама прийме вас на веранді, — сказала Маріета.

Вона провела їх крізь блискучі засклені двері, що відкривалися на веранду, затінену виноградною лозою та жимолостю. Виходячи на південь, веранда займала всю ширину будинку, а під нею, внизу, розташовувались галявини та клумби правильної геометричної форми. Далека алея кінських каштанів і ялин позначала протилежну межу маєтку; бельведер зі скла й пофарбованого в білий колір дерева виблискував під сонцем. Перед ним виднілася гладесенька поверхня декоративного ставка.

— Сюди, мадемуазеле, сюди, сеньйоре.

Марата повела їх у дальній кінець веранди, до затінку, утвореного широким жовтим навісом. Там стояв столик, накритий на трьох: біла лляна скатертина, біла порцеляна, срібні ложки, ваза з луговими квітами, пармськими фіалками, рожево-білими геранями та пурпуровими піренейськими ліліями.

— Піду повідомлю хазяйку, що ви прийшли, — сказала служниця та зникла в прохолодному затінку будинку.

Леоні прихилилася до кам’яної балюстради. Її щоки пашіли. Вона розстебнула рукавички на зап’ястках, зняла капелюшок і обмахувалася ним, наче віялом.

— Маріета провела нас по колу, а не напрямки, — зауважила вона.

— Прошу?

Леоні показала на високі самшитові кущі на дальньому підході до галявини.

— Якби ми пройшли крізь арку, то пішли б просто через парк. Однак ця дівчина повела нас по колу, щоб ми вийшли до фасаду будинку.

Анатоль зняв свій солом’яний бриль і рукавички та поклав їх коло себе.

— Що ж, чудовий будинок, і краєвид із нього чудовий.

— І ні тобі екіпажа, ні тобі економки, які мали нас зустріти, — вела своє Леоні. — Дуже дивно.

— Зате які тут сади й парки!

— Біля самого будинку — дійсно так. Проте на окраїнах маєтку вони видаються дуже занедбаними. Покинутими. Ота оранжерея без скла, перерослі клумби, а ще…

Анатоль розсміявся.

— Занедбаними! Ха-ха! Не перебільшуй, Леоні! Я припускаю, що вони в неналежному стані, але ж…

— Та вони ж геть попереростали й позаростали! — запально вигукнула сестра, поблискуючи очима. — Не давно, що місцеві мешканці з підозрою та пересторогою ставляться до цього маєтку.

— Ти це про що?

— А про те, що ти пам’ятаєш вираз обличчя отого нахабного мосьє Денарно, коли він почув, куди ми вирушаємо? А бідолашний мосьє Ґабіньйо! Пам’ятаєш, як грубо переривав його й не давав йому говорити той неприємний метр Фроміляж? Усе це вкрай дивно та загадково.

— Нічого подібного, — роздратовано відповів Анатоль. — Мабуть, тобі здається, що ми потрапили в одну з отих загадкових страшних історій мосьє Едгара По, які ти так полюбляєш! — Він скорчив глузливу гримасу. — «І ми поклали її живою в труну», — продекламував він напам’ять нарочито тремтячим голосом, — «А тепер вона стоїть за цими дверима!» Я буду Родерік Ашер, а ти — леді Меділейн.

— А замок на брамі — іржавий! — уперто провадила Леоні. — Відразу видно, що там давно вже ніхто не ходив. Кажу тобі, Анатолю, це дуже дивно.

Позаду них почувся жіночий голос — лагідний, ясний та спокійний.

— Мені шкода, що вам так здалось, але все одно я дуже рада вашому приїзду.

Леоні відчула, як Анатолеві забило дух.

Знічена тим, що їх підслухали, вона різко обернулась. Обличчя її закрасилося рум’янцем. Жінка, що стояла у дверях, повністю відповідала своєму голосу. Вона була струнка, висока, елегантна й упевнена в собі. Колір її шкіри був разюче гарним, а риси обличчя розумні та вишукано-пропорційні. Густе світле волосся було акуратно зібране вгорі, і кожне його пасмо лежало там, де належало, не висмикнувшись і не розтріпавшись. А найдивовижнішими були її очі — блідо-сірі, схожі своїм кольором на місячний камінь.

Рука Леоні інстинктивно сіпнулася до власного волосся — розтріпаного й розпатланого.

— Вибачте, тітонько, я…

Леоні зиркнула на свій запилений і зім’ятий після подорожі одяг. Тітка ж її була вдягнута просто бездоганно. Вона мала на собі модну кремову блузку сучасного крою з широкими в передпліччях рукавами. До неї добре пасувала вузька в талії спідниця, гладка спереду та зі зборками ззаду.

Ізольда рушила до них.

— Ви, напевне, Леоні, — мовила вона, простягаючи руку з довгими тонкими пальцями. — А ви — Анатоль?

— Так, тітонько, — відповів Анатоль з напівпоклоном, підносячи до своїх губ її руку й дивлячись на неї з-під темних він. — Дуже приємно вас бачити.

— Мені також. І, будь ласка, називайте мене Ізольдою. «Тітонька» звучить надто формально та змушує мене почуватися дуже старою.

— Ваша служниця провела нас крізь задню браму, — зауважив Анатоль. — Саме ця обставина, а також спека вплинули на мою сестру. — Указавши на будинок і прилеглий парк широким жестом, він додав: — Але якщо вся ця краса є винагородою для нас, то вважайте, що всі перипетії нашої подорожі вже стали не більше, ніж туманними й далекими спогадами.

Ізольда злегка нахилила голову, приймаючи комплімент, а потім повернулася до Леоні.

— Я справді наказала служниці пояснити вам прикрість з екіпажем, але вона така метушлива й забудькувата! — з невимушеною легкістю сказала тітка. — Мені шкода, що перше враження виявилось неприємним. Утім, то нічого. Найголовніше, що ви тут.

До Леоні нарешті повернувся дар мови.

— Тітонько Ізольдо, даруйте, будь ласка, за мою неґречність. Мені так соромно.

Ізольда посміхнулася.

— Нема за що вибачатися. Сідайте, чого ж ви стоїте! Спочатку поп’ємо чаю a l’anglaise, по-англійськи, а потім Маріета проведе вас до ваших кімнат.

Вони сіли. До столу відразу ж подали срібний чайник, глечик зі свіжим лимонадом, а опісля — тарілки з основними та солодкими стравами.

Ізольда нахилилась і налила чаю. То була слабо забарвлена рідина з тонким ароматом Сходу й сандалового дерева.

— Який прекрасний запах, — мовив Анатоль, вдихаючи цей аромат. — Що це?

— Це моя власна суміш, яка містить лапсан сушон і вербену. Мені вона здається набагато більш тонізуючою, аніж оті міцні англійські та німецькі чаї, що є зараз такими популярними.

Ізольда подала Леоні білу порцелянову тарілку