Читати книгу - "Аку-аку"

— Серед наших предків траплялися вродливі люди, — сказав бургомістр. — На цьому острові було два типи людей: одні смугляві, а другі біляві, як ви, з русявим волоссям і білою шкірою. Ці білі люди і є корінними жителями острова. В нашому роду було багато білих яких звали охо — теа, тобто русяві. Моя мати і моя тітка мали рудіше волосся, ніж у сеньйора Кон-Тікі.

— Далеко худіше — обізвався з ніші його брат.

— У нашому роду за весь час його існування було багато світлошкірих. Ми, брати, вже не такі. Але моя дочка, яка втонула, мала білу-білісіньку шкіру і руде волосся; мій дорослий син Хуан теж рудий. Він дванадцятий потомок Оророїни.

Це була правда, і син і дочка бургомістра мали руде волосся, такого кольору, як кам'яні пукао на головах тонкогубих статуй, що колись прикрашали мури другої епохи.

Рід довговухих було спалено на Поїке, а статуї повалено, та історію рудого волосся можна простежити від незграбних кам'яних пукао до живих людей, яких описали перші відвідувачі острова та перші місіонери, і далі аж до останніх потомків Оророїни, найближчих родичів бургомістра.

Ми й самі почували себе майже русявими довговухими, коли виповзли з печери Хоту Матуа і попрямували до огорнутого мороком табору на другому кінці долини. Для Анетти було вже надто пізно.

Через кілька днів я стояв з бургомістром і дивився на повалених гігантів, що лежали на храмовій терасі перед табором. Білл якраз повідомив з Вінапу, що його» землекопи із остров'ян своїм власним способом поставили на місце величезний блок, який випав з муру. Мені спало на думку, що, може, це якось пов'язано із віковою загадкою перевозу та встановлення статуй. Метод робітників у Вінапу був простий і звичний для них. Можливо, цей прийом вони успадкували од своїх предків. Я згадав, що вже колись питав бургомістра, як доставляли статуї з каменоломні. Він відповів так, як усі: статуї рухалися самі. Тепер я вирішив спробувати ще раз.

— Бургомістре, ти ж довговухий, невже ти не знаєш, як піднімали цих велетнів?

— Аякже, сеньйоре, знаю, це діло нехитре.

— Нехитре? Це ж найбільша загадка острова Пасхи!

— А я знаю і можу підняти таку моаї.

— Хто ж тебе цьому навчив?

Бургомістр набундючився і присунувся до мене ще ближче.

— Сеньйоре, коли я був малим, зовсім малим хлопцем, мій дід і його зять, старий Пороту, садовили мене перед собою на долівку і довго навчали, так само, як зараз учать у школі. Вони вчили мене різних речей. Я знаю багато чого. Мені веліли повторювати все по кілька разів, поки я не запам'ятовував усе слово в слово. Мене вчили також і пісень.

Бургомістр говорив так щиро, що я не знав, вірити йому чи ні. Правда, в каменоломні він довів, що вміє не тільки балакати, однак дуже вже він любив вигадувати.

— Коли тобі відомо, як піднімали статуї, чому ж ти не сказав про це тим, хто приїздив сюди раніше? — обережно спитав я.

— Мене вони не питали, — гордо відповів бургомістр. Він явно вважав, що далі пояснювати не варто.

Я не повірив бургомістрові і запропонував йому сто доларів, коли найбільшу статую Анакени буде встановлено на постамент. Я знав, що на всьому острові не знайти статуї, яка стояла б ще на своїй колишній аху, і був певен, що ніколи не побачу кам'яного гіганта у вертикальному положенні, за винятком сліпих фігур, яких колись тимчасово поставили в заглибини біля підніжжя Рано Рараку.

— Домовилися, сеньйоре, — сказав бургомістр, швидко простягаючи мені руку. — Я маю намір поїхати до Чілі наступним військовим судном, і долари мені будуть потрібні.

Я засміявся і побажав йому успіху. Бургомістр, здається, був без одної клепки.

Невдовзі після цього з селища примчав його рудий син із запискою. Батько просив мене поговорити з губернатором, щоб той дозволив йому оселитися з дванадцятьма помічниками в печері Хоту Матуа в Анакенській долині і підняти найбільшу статую. Я осідлав коня і поїхав до губернатора. Почувши про вигадку бургомістра, губернатор і патер Себастьян засміялись і заявили, що все це, як я й думав, пусті хвастощі. Але дон Педро стояв перед нами з капелюхом у руках, губи в нього тремтіли, і я поклав собі дотримати слова. Губернатор дав письмовий дозвіл. Патер Себастьян повеселішав: йому було цікаво поглянути, що з цього вийде.

І ось до табору прибув бургомістр з двома братами та іншими родичами — довговухими з материнського боку. Взявши в стюарда харчі, дванадцять довговухих знову вирушили до печери Хоту Матуа.

Перед самим заходом сонця до нас ще раз з'явився бургомістр і, викопавши серед табору глибоку круглу яму, пішов геть.

Коли зовсім стемніло і все навкруги затихло, ми, як і минулого разу, почули дивні таємничі звуки і приглушені удари. Звуки дедалі дужчали, і незабаром це вже був голосний пронизливий хор: заспівувала та сама бабуся з надломленим голосом. Люди в таборі прокинулись, і намети засвітилися, наче великі зелені паперові ліхтарі. Всі повиходили надвір без світла: ми вже знали, що спів має відбуватися в цілковитій темряві. Але цього разу вистава була зовсім інша. Остров'яни заквітчалися листям і гілками, деякі з них похитувались і танцювали, тупаючи ногами, наче в екстазі, а бабуся сиділа з заплющеними очима і вела хор своїм чудним, низьким голосом. Наймолодший брат бургомістра стояв обома ногами в недавно викопаній ямі. Згодом ми побачили, що там містилася якась посудина, прикрита кам'яною плиткою. Він ритмічно, як барабанщик, гупав босими ногами, ще більше надаючи всій мелодії якогось містичного характеру. Ми насилу розрізняли артистів при слабкому світлі, що пробивалося крізь намети. Та раптом з темряви виступила струнка постать. Наші хлопці дивились на неї, широко розкривши очі. Це була молода босонога дівчина з довгим розпущеним волоссям, одягнута в світле просторе плаття. Вона пурхнула в зелене коло світла, наче німфа з казки, і почала легенько танцювати перед барабанщиком та співаками, просто, не так, як під мелодію хули. Це було так прекрасно, що ми затамували подих. Дівчина була трохи зніяковіла і дуже серйозна. Гнучка, струнка, граціозна, вона, здавалося, не торкалась трави босими світлими ногами. Звідки ця дівчина з'явилась? Хто вона така? Як тільки наші моряки отямились і переконались, що це не сон, вони почали пошепки запитувати про це один одного, а також Ерорію та Маріанну. А вони думали, що знають уже всіх красунь на острові! Чи, може, довговухі тримають цю німфу в якійсь печері, щоб у дівчини побіліла шкіра? Нам сказали, що