Читати книгу - "Пригоди Гекльберрі Фінна"

— Ну, годі, це все дуже добре. Вони мене не знайдуть і подумають, що мене вбили й мій труп поплив униз по ріці, — там, на березі, дещо наведе їх на таку думку. Так що не гай часу, Джиме, а краще мерщій виводь пліт на велику воду!

Я все не міг заспокоїтись, аж поки пліт не опинився посередині Міссісіпі, за дві милі нижче від пристані. Тут ми почепили наш сигнальний ліхтар і вирішили, що тепер знову вільні та в безпеці. З учорашнього дня в мене в роті ріски не було; Джим дістав кукурудзяні хлібці, маслянку, свинину з капустою та зелень — нема нічого смачнішого, якщо правильно все це приготувати, — і доки я вечеряв, ми розмовляли й почувалися дуже добре. Я дуже радів тому, що втік подалі від кровної ворожнечі, а Джим — із болота. Ми так і говорили, що немає кращого житла, ніж пліт. Усюди якось душно й тісно, а на плоту — ні. На плоту почуваєшся і вільно, і легко, і зручно.

Розділ XIX

Минуло два чи три дні й дві чи три ночі; певно, можна сказати, що вони пропливли, — так спокійно, гладенько та приємно минали. Ось як ми проводили час. Ріка тут була невимовно широкою, така величезна — подекуди з півтори милі завширшки. Ми пливли ночами, а вдень відпочивали та ховалися. Бувало, щойно ніч наближається до кінця, ми зупиняємося і прив’язуємо пліт — майже завжди там, де нема течії, під відмілиною, тоді нарубаємо вербових і тополиних гілок, щоб сховати пліт під ними. Після цього закинемо вудки та заліземо в річку, щоб трошки освіжитися, а тоді сядемо на піщане дно, де води по коліно, й дивимось, як світає. Ніде ані звуку, тиша така, наче весь світ заснув, хіба рідко-рідко квакне десь якась жаба. Перше, що бачиш, якщо дивитися вдалечінь над рікою, — це темна смуга: ліс на тому боці, а більше нічого спочатку не розбереш. Тоді світлішає край неба, а там світла смужка розпливається все ширше й ширше, і річка, якщо дивитися далеко, вже не чорна, а сіра; бачиш, як вдалині пливуть по ній невеликі чорні плямки — це шаланди та інші судна, й довгі чорні смуги — це плоти. Інколи чути скрип весел в кочетах або невиразні голоси, — коли так тихо, звук доноситься здалеку. Згодом потроху стають помітними брижі на водi, й відтак стає зрозуміло, що тут швидка течія розбивається об корч, того в цьому місці й ідуть брижі по воді; тоді дивишся, як клубиться туман над водою, червоніє небо на сході, червоніє ріка, й можна вже розгледіти далеко-далеко, на тому березі, рублену хатинку на галявині лісу, — певно, сторожка біля лісового складу, а та хатинка збита нашвидкуруч, щілини такі, що й кішка пролізе. Тоді піднімається м’який вітерець і віє тобі в обличчя прохолодою, і свіжістю, і запахом лісу та квітів, а іноді й чимось іншим, не таким приємним, бо на березі валяється дохла риба і від неї добряче несе тухлятиною. А ось уже й день заяснів, і все навкруги немовби радіє сонцю; і птахи співають-заливаються!

Тепер уже легенький димок від вогнища зовсім непомітний, отож ми знімаємо з вудок рибу і готуємо собі гарячий сніданок. А потім відпочиваємо і милуємось річковим простором; відпочиваємо, відпочиваємо, а там, дивись, і заснемо. Прокинемось потім і дивимось — що ж нас розбудило? Інколи бачиш — піднімається проти течії, пихкаючи, пароплав, далеко десь, аж біля протилежного берега — тільки й вдається розібрати, кормове в нього колесо чи бокове; а потім цілу годину нічого не чути й не видно — справжнісінька тобі водяна пустеля. Тоді дивишся, ген аж там по ріці повзе пліт і якийсь розтелепа рубає на ньому дрова, — вони завжди чомусь хочуть рубати дрова на плоту, — бачиш, як зблискує сокира, але нічого не чуєш, а тоді знову помічаєш, як сокира піднімається, й лише коли вона занесена над головою, чути: «Бабах!» — так багато часу потрібно, щоб звук долетів по воді. Ось так ми проводили дні, валяючись на травичці та прислухаючись до тиші. Одного разу був густий туман, і на плотах та човнах, що пропливали повз нас, калатали в сковорідки, щоб на них не наскочив пароплав. Одна шаланда, а може, і пліт, пропливла так близенько, що ми чули і розмови, і сміх, і лайку, — добре чули, але не бачили, аж мороз по шкірі пробрав: здавалося, ніби це привиди говорять. Джим так собі й вирішив, що то були привиди, але я з ним не погодився:

— Ну, ні, привиди не будуть так говорити: «Чорти б забрали цей триклятий туман!»

Ми відчалювали, щойно смеркне, виводили пліт на середину ріки, кидали весла — і він пливе собі за течією, як йому заманеться. Тоді ми закуримо люльки, спустимо ноги у воду і розмовляємо про все на світі. Ми весь час ходили практично голі, й удень, і вночі, якщо тільки нас не доймали москіти; в новому одязі, подарованому рідними Бака, я почувався якось незручно, бо цей одяг був дуже хороший, а я не надто був охочий до того, щоб виряджатися.

Траплялося, що на всій річці довго-довго не було нікого, крім нас. Вдалині, біля протилежного берега, виднілися відмілини та острівці, а ще миготів де-не-де вогник — певно, свіча у вікні якоїсь хижки; а іноді й на воді доводилося помітити іскру — на плоту чи на шаланді, або ж почуєш, як там співають чи грають на скрипці. Добре нам жилося на плоту! Бувало, все небо над головою всипане зірками, а ми лежимо на спині, дивимось на них і сперечаємось: як вони — були сотворені чи самі по собі народилися? Джим вважав, що вони були сотворені, а я — що самі народилися, бо дуже вже багато часу знадобилося б, аби наробити стільки зірок. Джим сказав, що, може, їх Місяць метає, як жаба ікру; що ж, це було схоже на правду, я вирішив не сперечатися; я бачив, скільки в жаби буває ікри, тому, зрозуміло, могло бути