Читати книгу - "Улюблена пісня космополіта"

Ні, не пропустив. Зупинився якраз біля витоку цієї стежки і, гримнувши дверцятами джипа, потупцяв нею, підганяючи себе подумки, повторюючи губами слова Георгія: «Тебе генерал від ранку шукає! Терміново їдь! Шукає від ранку!..»

Короткий погляд униз з обриву над морем — біля причалу вілли погойдується на хвилях одна яхточка. А де друга?! Знову Фелікс катається?! Бідний генерал. Фелікс знову буде стомлений, і доведеться генералові самому смажити яєчню на сніданок.

Сходинки, сходинки, сходинки… Відшліфовані, слизькі, згладжені тисячами і сотнями тисяч ніг. Скільки ж їм років, цим сходинкам? Де тут археологи? Де історики? Розкажіть мені!

А от і дивний чорний місток! Туп-туп-туп і ти на острові!

Точніше — я на острові.

Без стуку зайшов, піднявся сходами з червоного дерева.

(Зазвичай червоне дерево йде на меблі, а тут який шик — цілі сходи!)

Я вже піднявся на третій поверх і стояв на килимі, постеленому поверх каменю, коли дерево сходів рипнуло востаннє.

Спочатку визирнув на терасу, але там було порожньо.

Потім, почувши похмурий звук зрушених меблів, постукав у двері, що вели на кухню.

— Так! — гаркнув звідти знайомий голос.

Я зайшов.

Генерал справді намагався змінити інтер’єр — засовував для чогось у кут на вигляд важку кухонну тумбу.

— Я тебе від ранку шукаю! — роздратовано заговорив він, побачивши мене.

Ці слова я вже знав.

— Зараз же візьмеш у холодильнику два шматки м’яса і відвезеш… Ти знаєш, де тут ботанічний сад?

— Занедбаний?! — перепитав я.

— Так.

— Знаю.

— Значить, не звертаючи поїдеш центральною доріжкою саду, поки не впрешся у браму старого зоопарку. Там звернеш праворуч і їхатимеш, поки не побачиш в одній із великих кліток двох вовків. Кинеш їм м’ясо і повернешся сюди! Ці ідіоти їх уже три дні не годували!

— Дозвольте виконувати?! — запитав я.

— Стій ти! Йди сюди!

Я підійшов.

Генерал відчинив холодильник і витяг звідти спершу один великий кусень м’яса — фунтів п’ятнадцять — і поклав на підставлені мною руки, потім витягнув другий такий самий кусень.

— А ти чого такий зелений?! — раптом запитав він, вирячившись мені в обличчя.

— Через безсоння, — зізнався я. — Щось із нервами…

— І в тебе?! — голос генерала зазвучав лагідніше. — Зачекай хвилинку!

І Казмо, нахилившись, висунув нижню шухляду однієї з кухонних шафок і витяг звідти упаковку якихось таблеток.

— Ось! — простягнув він мені цю упаковку. — Півтаблетки — і дванадцять годин сну гарантовано. На собі випробував. Тримай!

Звичайно, турботливість генерала мене вразила, та якби я простягнув руку, то обидва шматки м’яса гепнулися б на підлогу.

— А, так, даруй, — генерал зрозумів, у чому річ, і сам сунув таблетки в кишеньку моїх спортивних штанів. — А тепер іди!

Я спускався сходами, вже не слухаючи їхнього рипіння.

Доводилося йти, трохи відхиляючись назад — якщо нижній шматок м’яса я так-сяк підтримував долонями, то верхній кусень лежав на нижньому та на моїх грудях, і холод, неприємний вогкий холод від цієї ноші, проникав крізь спортивну куртку, яка насичувалась розмороженою на ходу кров’ю.

Поки я дійшов до кам’яних східців, верхня частина моїх штанів теж просочилася неприємною кров’янистою вологою. Це скидалося на тортури — я бачив, як із м’яса крапає мені під ноги, я ледве утримував рівновагу, підіймаючись угору, і нерви мої були знову на межі. Якби я послизнувся й покотився донизу, більше б мені не встати.

Але остання, верхня сходинка наближалась, і я вже був певен, що здолаю її.

Вже зупинившись біля машини, я кинув м’ясо на землю і відчинив задні дверцята.

Спортивна куртка прилипла до шкіри, і я стягнув її з себе.

Шкіра на животі та грудях була липкою і мерзотною. Я доторкнувся до неї пальцем, і огидне відчуття змусило мене скривити губи. Я наче сам став жабою. Страшенно захотілося шугонути в воду, відмитися, але до води було далеко. До води треба було вертатися тим самим шляхом по стежці, потім сходами. І відчуття втоми перемогло.

Я переклав м’ясо на гумовий килимок між задніми та передніми сидінням і сів за кермо.

Знову засичала під колесами дорога.

Машина їхала повільно.

У повітрі пахло морем.

Попереду з’явився занедбаний ботанічний сад, і я, передчуваючи його барви й аромати, заспокоювався і намагався ні про що не думати.

І от я знову у зеленому царстві занедбаної, а якщо точніше — то нарешті полишеної у спокої природи.

Алея біжить прямою лінією, але тепер це вже не алея, а центральна доріжка саду. Вона завузька — вантажівка би тут не проїхала, але джипу це вдається, хоча мені й здається щохвилини, ніби от-от я зісковзну на землю правими чи лівими колесами.

Тут нічого не міняється. Тут усе таке саме прекрасне. Тут легко вживаються разом природне життя і природна смерть. І ніхто не плаче за померлими птахами та засохлими квітами. І немає тут нічого зайвого.

Коли-небудь, напевно, цей чудернацький сад-ліс розростеться і обів’є своїми ліанами дерева, які виростуть серед іржавих вольєрів.

І головне — щоб заросли стежки, аби ніхто з тих, хто ходить ними, не зміг більше приходити в ці місця.

А ось і відозва, гідна нашої доби.

«Тварин не годувати!»

В’їхавши в зоопаркову браму, я повернув праворуч.

Плавно пропливали по обидва боки доріжки іржаві ґрати вольєрів.

У царстві білих кісток лише шум мотора порушував тишу.

Але і цей шум скоро змовк. Я зупинив джип перед знайомою кліткою і сплигнув на землю.

Вовки зустріли мене неголосним гарчанням. Вони стояли посеред клітки, і голод легко читався у блиску їхніх очей.

Я підійшов упритул до решітки й дивився на них.

А вони гарчали дедалі голосніше, і в їхньому гарчанні чулося вимагання м’яса. Вони наче знали, що я привіз їм їжу.

Самець наблизився до мене, і я почув його дихання.

Я ступив крок назад.

— Зараз, зараз ви одержите свою порцію… — шепотів я, спостерігаючи за вовками.

І вже перш ніж повернутись до машини, опустив на мить свій погляд униз — і відразу закляк на місці. Я ще не розумів, що я бачу, але нервовий дрож уже охоплював мене, і гіркота підкочувала до горла.

Всередині клітки під самими ґратами валялися клаптики рудої шерсті, оскалена мордочка Есмеральди із завмерлим тупим поглядом в нікуди, і поряд, окремо, обгризені до кісток чотири лапки, зв’язані капроновим шнуром.

Я все ще стояв без руху й витріщався на цей шнур. Це скидалося на страшну мученицьку страту собачати, яке нікому не заважало. Я просто не міг уявити собі, чиї руки