Читати книгу - "Незнайомка з Вілдфел-Холу"

– Так, але я і схвалюю, і шаную, і поважаю…

– Хіба містер Гантингтон хороший чоловік?

– Набагато кращий, ніж вам здається.

– Це справи не стосується. Він хороший чоловік?

– Так, у нього хороший характер.

– Він людина принципів?

– Може, й не зовсім; але це лише через брак думок. Якби хтось давав йому поради й нагадував про те, що правильно…

– То він скоро навчився б, еге? І ти охоче взялась би бути його вчителькою? Люба моя, він на добрих десять років старший за тебе, а ти зібралася навчати його моралі?

– Ви мене добре виховали, і в мене перед очима завжди були гарні приклади, а в нього таких прикладів, напевне, й не було, крім того, в нього сангвінічний темперамент і веселий, безтурботний характер, а я від природи схильна до міркувань.

– Ну, тепер ти побачила, що йому бракує і розуму, і принципів…

– Що ж, мій розум і принципи до його послуг.

– Це звучить самовпевнено, Гелено. Тобі здається, що думатимеш за двох, і ти уявила собі, що твій веселий, безтурботний розпусник дозволить, щоб ним керувала така молода особа, як ти?

– Ні, я не хотіла б ним керувати, та, гадаю, достатньо впливатиму на нього, щоб уберегти його від деяких помилок, і вважала б своє життя добре прожитим, якби провела його в зусиллях врятувати таку благородну натуру від руйнування. Зараз він уважно слухає мене, коли я серйозно розмовляю із ним (і я часто докоряю йому за безладне патякання), і часом каже, що якби я була поруч, то він ніколи не зробив би чи не сказав нічого поганого й що коротка щоденна розмова зі мною зробила б із нього справжнього святого. Можливо, це наполовину жарт, а наполовину лестощі, та все ж…

– Тобі здається, що це може бути правдою?

– Якщо і вважаю, що в цьому є якась частка правди, то не з певності у своїх власних здібностях, а з віри в його природну доброчесність. І у вас, тітко, немає ніякого права називати його розпусником; він зовсім не такий.

– Хто тобі таке сказав, люба моя? А як щодо тієї історії про його інтригу із заміжньою леді – леді, як її? – міс Вілмот особисто розповідала тобі її днями?

– Це була брехня… брехня! – вигукнула я. – Я не вірю жодному слову.

– Тож ти вважаєш, що він доброчесний, порядний юнак?

– Я не знаю нічого певного про його характер. Я лише знаю, що не чула нічого конкретного проти нього – принаймні такого, що могло б бути доведене; а поки люди не зможуть підтвердити свої наклепницькі звинувачення, я їм не повірю. А ще я знаю, що помилки його випливають з юного віку, бо я бачу, що він усім подобається, і всі матусі йому всміхаються, а їхні дочки – і міс Вілмот зокрема – дуже раді привернути до себе його увагу.

– Гелено, світ може прощати такі провини, а нерозважливі матусі прагнути упіймати молодого багатого юнака, не довідавшись про його характер; і безтурботні дівчата можуть радіти посмішкам такого красивого джентльмена, не намагаючись заглянути в його душу, але що стосується тебе, то я гадала, що ти мудріша. Не сподівалась я, що ти можеш називати прощенними такі гріхи!

– Я й не називаю, тітко; але, ненавидячи гріхи, я люблю грішника і зроблю все для його порятунку, навіть якщо припустити, що більшість ваших підозр відповідає дійсності, у що я не вірю.

– Гаразд, моя люба, запитай свого дядька, з яким товариством водиться цей хлопець, чи не пов’язаний він із групою безпринципних, розпусних юнаків, що наввипередки змагаються в тому, хто швидше прибіжить до того місця, де панує диявол і його слуги.

– Як так, то я врятую його від них.

– Ох, Гелено, Гелено! ти й не уявляєш собі, що це таке – поєднати свою долю з таким чоловіком!

– Я настільки в ньому певна, тітко, що я охоче ризикнула б своїм щастям задля можливості забезпечити його власне. Я залишу кращих чоловіків тим, хто шукає лише зиску. Якщо він вчинив недобре, я вважатиму, що добре прожила своє життя, рятуючи його від наслідків його юнацьких помилок і намагаючись повернути його на шлях доброчесності. Допоможи мені, Боже, у цій справі!

На цьому місці розмова урвалася, бо тієї миті дядько зі спальні гукнув тітці, щоб вона вже лягала спати. Тієї ночі він був у поганому гуморі, бо йому дошкуляла подагра. Відколи ми приїхали до міста, йому ставало дедалі гірше, тож тітка наступного ранку скористалася цією обставиною, щоб умовити його негайно повернутися в село, не чекаючи закриття сезону. Його лікар підтримав її аргументи, і всупереч своїм звичкам вона так поспішала з переїздом (гадаю, і заради мене, й заради дядька), що вже за кілька днів ми відбули до села; й я більше не бачила містера Гантингтона. Моя тітка втішається думкою, що я маю його скоро забути – либонь, вона думає, що я вже його забула, бо я ніколи не згадую його ім’я, і може й далі так думати, поки ми з ним не зустрінемось знову – якщо таке взагалі коли-небудь станеться. А чи станеться?

Розділ XVIII

25-е серпня. – Я вже цілком поринула в рутину свого звичного життя і почуваюся відносно задоволеною і бадьорою, але все ж із нетерпінням очікую весни, щоб повернутися до міста і знову зустрітися з містером Гантингтоном, бо він і досі панує в моїх думках і мріях. Кожна моя справа пов’язана з ним, хоч якого вміння чи знання я б набувала, все воно колись має послужити для його користі чи розваги, хоч які приваби знаходила у природі або мистецтві, їх слід було зобразити, аби вони потрапили йому на очі, або затямити, щоб розповісти йому про них. Це та надія, котру я плекаю, та фантазія, яка освітлює мій самотній шлях. Зрештою, це може бути лише блукаючий вогник, але він мені не зашкодить, якщо я просто слідкуватиму за ним і тішитимуся його сяйвом, принаймні поки він не змушуватиме звернути з дороги, якої я повинна триматися; і, гадаю, цього не станеться, бо я серйозно обміркувала тітчину пораду і зараз ясно бачу всю дурість того, аби кидатись на шию чоловікові, який не вартий усього кохання, яке я можу дати, не здатний відповісти на мої щонайкращі й найглибші почуття – навіть якщо я знову його побачу і він ще пам’ятатиме й кохатиме мене (а це