Читати книгу - "Duty free"

158
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Duty free" автора Оксана Форостіна. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 37 38 39 ... 46
Перейти на сторінку:
український кордон, ще в авті дорогою до Львова, написала йому кілька ніжних смс і не отримала жодної відповіді. Наступного дня був вихідний та великий концерт, який вони почали готувати ще до її від’їзду. Всі були зайняті, й вона спочатку списала його прохолодне привітання на загальну метушню. На вечірці після концерту він поводився так, ніби вони просто колеґи. Фея почувалася жалюгідно: коли це вона, сама того не помітивши, перетворилася на закохану в молодого співробітника дуру? Чи всі помічають, що вона сьогодні випила більше, ніж зазвичай? Як вона опинилася у цьому поганому сні, схожому на дешеве бабське кіно?

Наступного тижня Фея дізналася, що вперше за багато років директор фундації ухвалив рішення про новий проект — запуск нового щорічного фестивалю — без неї. Тобто її просто поставили перед фактом, а заразом повідомили, що безпосереднім керівником фестивалю буде Сашко, тож хай вона надалі всю свою роботу координує з ним.

Фея прийняла це. Сашко запропонував їй познайомитися з головним спонсором фестивалю — керівником обласної організації нещодавно створеної під керівника президентської адміністрації партії.

— Ти зовсім йобнувся?!

Якщо й було щось добре в цій ситуації, то це те, що до Феї повернулася звична здатність несамовито репетувати матом.

— Слухай, розслабся. У них бабла нємєряно. Мене дістало мати справу з лузерами. А ми хороший фестиваль зробимо. Не через жопу нарешті.

— А студікам своїм ти що скажеш? Нічо’, що вони з твоєї подачі в табло від «беркуту» діставали?

— Я домовлюся, щоби більше не діставали. Слухай, ну ти ж доросла, ти що, не розумієш, що вже всі все порішали? Що насправді всі разом бухають?

— Студіки з «беркутом»?

— Та які студіки! Ті, хто рішення приймає. Вони всі чудесно й мило спілкуються, ніхто нікого рухати не буде. Треба вміти домовлятися. Зробимо ось студікам фестиваль краще. Революція все одно закінчилася.

Фея звільнилася. Ще протягом кількох тижнів по тому вона блювала кожного разу, коли хтось поблизу, навіть у телевізорі, цілувався. У певному сенсі їй стало легше: вона, здається, висохла зсередини.

«Я створила монстра, — написала тоді Фея до Елайджи. — Таким, як я, не можна нікого любити. Ми псуємо найкращих».

[2001]

Після повернення у Штати Елайджа почав помічати, що далекий від місцевої української громади, як ніколи раніше. 90 відсотків із них дуже мляво реагували на його розповіді про «життя в краї». Тобто його усі розпитували, дуже уважно слухали, заохочували запитаннями, проте, як видавалося Елайджі, були дещо розчаровані браком нової інформації про Союз Українок або тим, що Елайджа за весь час свого перебування у Львові жодного разу не відвідав святочні заходи до дня народження Тараса Шевченка. Надмірна активність Елайджи «в українських справах» по приїзді не завжди зустрічала розуміння та підтримку. Він, наприклад, помітив, що громадська бібліотека укомплектована переважно книжками, виданими в Канаді та Штатах у 70–80-ті, і наймодерніше, що у ній є, — Емма Андієвська. Елайджа склав перелік українських видавництв з контактами та найдостойніших авторів, проте в бібліотеці йому сказали, що громада не має грошей. Зауваження Елайджи, що суми пожертв на церкву засвідчують цілком протилежне, зустріли промовистим мовчанням, достатнім, аби продемонструвати, якої жахливої безтактності він щойно припустився.

Дуже швидко Елайджа знайшов помешкання у північному передмісті Чикаго. Тепер він мусив майже годину добиратися в офіс вранці й назад увечері, бути або прив’язаним до залізничного розкладу, або стояти у корках на під’їзді до міста, але він таки, курва, з’їхав з Ukrainian Village. Він наполегливо зачищав усе «українське» у своєму новому житті.

Не маючи слів для розрізнення, він розділяв два світи. Перший залишився трохи на південь від його теперішнього офісу, другий — на іншому боці земної кулі. З другого йому час від часу надходили новини, переважно сумні. Майже одразу після його від’їзду у Києві вбили опозиційного журналіста, якого Ванда кілька разів згадувала у розмовах з приятелями. Наприкінці зими на його поштову скриньку від неї приходили листи, простодушно адресовані йому разом із кількома десятками інших її англомовних знайомих у полі To, сповнені відчайдушних закликів підтримати нечисленних опозиціонерів з їхньою мрією «Україна без Кучми». Він не знав, як на них відповідати. Потім ці листи вже не приходили: нічого не вийшло.

Ванда вчасно пішла з радіо: український бардак, в якому вона могла безкарно фрондувати, перетворювався на доволі структуроване, все заможніше, все безрадісніше суспільство, де для таких, як вона, залишалося все менше й менше місця. Обриси країни, яка так струсонула Елайджу, розчинялися в атлантичних туманах. Інколи йому здавалося, що це був тільки сон. Він більше не почував себе винним: йому подобалося працювати, йому подобалися жінки, з якими він зустрічався, йому нарешті легко дихалося.

Це була дивна легкість, несхожа на щастя. Він більше сумував, ніж радів, але був вільніший у своєму смутку, ніж колись у своєму щасті. Кожного вечора Елайджа вирушав додому з вокзалу Ogilvy. За вікном потяга пропливали великі літери на будинку редакції Chicago Sun-Times, сіра ріка, густий колір неба, інколи він ще встигав побачити кількасекундний зблиск сонця на чорній лискучій поверхні хмарочосів, а потім потяг в’їжджав у ряд сумних вікон сумних післявокзальних будинків, однакових у всіх містах, де Елайджі доводилося бувати. По тому потяг в’їжджав у маленькі містечка, однакові в усіх країнах, йому відомих. Усі маленькі містечка літніми вечорами сповнені смутку, тинейджери у таких містечках — єдине джерело світла. У такі вечори вони вдихають залізничний аромат, який несе їм усі надії світу, їхні кімнати заповнені музикою, їхнє життя невимовно довге, їхнє небо нескінченне. Увесь світ знайомих запахів — прим’ятої трави, нагрітого за день асфальту, річкової води, квітів на клумбі, увесь світ знайомих звуків з прочинених вікон — телевізора чи посуду, чи сусідської сварки, увесь цей світ є лише авансом, тому видається чудовим. Вночі вітер заносить у кімнати підлітків шум потяга, під їхніми тілами біліють прохолодні простирадла, і Господь римує їхні мрії. Усе добре, що є на цьому світі, усе добре, що колись із нами траплялося й трапиться, стало можливим тому, що колись народилося у години цих безмежних підліткових мрій, у тиші, у смутку, у прозорих сутінках.

Літніми вечорами дорослі маленьких містечок виходять на ґанки, дорослі сповнені туги, ті, хто повернувся, ті, хто ніколи не залишав. Їхнє містечко лишається єдиним, що вони в цьому житті не просрали, і вони потроху перестають вірити у великий світ поза ним, навіть ті, хто щодня їздить туди на роботу. Життя більше не є невимовно довгим, воно отримало

1 ... 37 38 39 ... 46
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Duty free», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Duty free"