Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

Ульріх допитливо подивився на сестру, намагаючись, щоб вона цього не помітила; все ж таки його не полишало відчуття, що цьому пора вже покласти край. Але обличчя в Аґати було замкнене; вона думала про те, що давно минуло.

 — Я дивуюся сама собі, — відповіла нарешті сестра, — але справді був такий недовгий час, коли заздрощі, злоба, марнославство, жадібність і таке інше були мені чужі; тепер у це важко повірити; але мені здається, що тоді вони раптово зникли для мене не лише із серця, а й зі світу! Тоді не можеш повестися ницо не лише сама, а цього не може зробити й решта людей. Добра людина робить добрим усе, чого лишень торкнеться, хоч би там що чинили проти неї решта людей; як тільки що-небудь потрапляє до її сфери, воно ту ж мить завдяки їй змінюється!

 — Ні, — урвав її Ульріх, — це не зовсім так; навпаки, це — одна з найдавніших хибних думок! Бо добра людина не робить світ кращим, аж ніяк, вона взагалі на нього не впливає, вона від нього лише відчужується!

 — Але ж вона лишається в ньому!

 — Вона лишається в ньому, але їй здається, немовби з речей вийняли простір чи взагалі діється щось уявне. Це важко передати словами!

 — І все ж таки мені здається, що людині «відважній» — це слово мені просто спало на думку! — ніколи не стане на перешкоді що-небудь нице. Може, це й нісенітниця, але так показує досвід.

 — Може, й показує, — відповів Ульріх, — але досвід показує й протилежне! Чи ти гадаєш, що воїнам, які розіпнули Христа, ниці почуття були чужі? А ті воїни були ж бо знаряддям Бога! Крім того, навіть за свідченнями людей екзальтованих бувають недобрі відчуття. Такі люди скаржаться, що їх полишає стан милости, й тоді їх обступає невимовна туга, вони знають страх, сором, страждання і, можливо, навіть ненависть. Й аж коли таке тихе горіння починається знов, каяття, лють, страх і страждання обертаються на блаженство. Ох, як же важко про все це судити!

 — Коли був так закоханий ти? — несподівано спитала Аґата.

 — Я? О, та я ж бо тобі вже розповідав. Я втік від коханої за тисячу кілометрів і, коли відчув себе в безпеці від будь-якої загрози потрапити до її реальних обіймів, завив на неї, як собака на місяць!

І тоді Аґата розповіла йому історією свого кохання. Вона була схвильована. Уже оте останнє своє запитання вона відпустила, мов надто туго напнуту струну, і так само тривало все й далі. Усередині в неї все тремтіло, коли вона відкривала те, що приховувала роками.

Але брата її розповідь не дуже приголомшила.

 — Зазвичай спогади разом з людьми старіють, — пояснив він їй, — і події, сповнені навіть найглибших пристрастей, згодом набувають перспективно-конічного вигляду, так ніби бачиш їх за останніми з дев’яноста дев’ятьох відчинених одні за одними дверей. Але іноді окремі спогади, коли вони були пов’язані з дуже яскравими почуттями, не старіють і тримають на собі цілі пласти особистости. Так було і з тобою. Майже в кожній людині є такі точки, які трохи порушують її психічну симетрію; поведінка такої людини протікає поверх них, немовби річка поверх підводною скелею, а в тебе це просто набуло гострого вияву, і та течія майже спинилася. Та врешті ти все ж таки здобула свободу, ти знову в русі!

Він пояснював це зі спокоєм майже професійного мислення; як же легко він абстрагувався! Аґата почувалася нещасною. Вона вперто промовила:

 — Звісно, я в русі, але ж я веду мову не про це! Я хочу знати, до чого я тоді ледве не дійшла!

Вона була ще й роздратована, хоч цього й не бажала, — роздратована просто через те, що її схвильованість мала знайти який-небудь вихід; а проте вона говорила далі, тримаючись того самого первісного напрямку свого руху, й у неї аж паморочилося в голові — почасти від ніжности власних слів, а почасти від прихованого роздратування. Так Аґата розповіла про своєрідний стан загостреного сприйняття й чуттєвости, в якому враження то клекочуть, то завмирають, і тоді виникає відчуття, що ти, немовби в м’якому дзеркалі водяної гладіні, пов’язаний з усім на світі й, незалежно від власної волі, даєш і береш. О, це дивне відчуття, коли зникають межі й зникає безмежжя поза тобою і всередині в тебе, відчуття, однаково властиве і коханню, й містиці! Аґата розповідала про це, звичайно, не такими словами, які вже самі собою все пояснювали, ні, вона просто навела поспіль кілька пристрасних уривків зі своїх спогадів; але й Ульріх, хоч уже й не раз про це замислювався, теж не міг пояснити ці переживання і враження, а головне — не знав, з чого виходити, намагаючись їх пояснити, — з них самих чи зі звичайної логіки здорового глузду; самому йому те й те було однаково близьке — йому, але не сестрі з її оголеною пристрастю. Тому його відповідь виявилася просто посередництвом, такою собі перевіркою можливостей. Він нагадав про дивовижну спорідненість між мисленням і мораллю, — спорідненість, що народжується в тому піднесеному стані, про який вони розмовляли й у якому кожну думку сприймають як щастя, подію й дарунок і не лише не відкладають про запас, а й узагалі не пов’язують з потягом до подолання й привласнення, утримання й спостереження, завдяки чому насолоду від володіння самим собою в голові не менше, ніж у серці, замінює безмежна самовіддача й самообмеження.

 — Один раз у житті, — мрійливо-рішуче відповіла на це Аґата, — все, що ти робиш, ти робиш задля когось іншого. Ти бачиш, як для нього світить сонце. Він повсюди, а тебе самої немає ніде. І все ж таки це — не «егоїзм удвох», адже з тим другим має відбуватися точнісінько те саме. Зрештою обоє майже перестають існувати одне для одного, а лишається тільки світ для двох людей, і складається він із поваги, вірности, дружби й самовідданости!

У темряві кімнати щока її горіла від запалу, мов троянда в затінку. Й Ульріх попрохав:

 — А тепер поговорімо знову тверезіше; у цих речах надто часто буває махлюють.

Їй і це не видалося несправедливим. Мабуть, через її роздратованість, яка все ще не зовсім уляглася,