Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

Коли вона нарешті заговорила до Ульріха, він і не завважив, що їхня мовчанка надто затяглася. Але той, кому певні ознаки ще не підказали, що діялося між цими братом і сестрою, нехай відкладе вбік цей звіт, бо в ньому описано пригоду, якої він повік не схвалить: подорож на край можливого, подорож повз — а може, не завжди й повз — небезпеки неможливого й неприродного, ба навіть відразливого; «прикордонний інцидент» (так згодом назве це Ульріх) обмеженого й особливого значення, який нагадує ту свободу, що з нею математика, щоб дістатися істини, часом вдається до абсурду. Вони з Аґатою ступили на шлях, що мав багато спільного зі шляхом одержимих Богом, але йшли ним, не бувши релігійними, не вірячи ні в Бога, ні в душу, ні бодай у потойбічне життя та повторний прихід на цей світ; вони ступили на цей шлях людьми цього світу і як такі ним ішли. І значення мало саме це. Ульріх тієї миті, коли сестра знов звернулася до нього, ще був у полоні своїх книжок і запитань, що їх книжки перед ним ставили, однак ні на мить не випускав із пам’яті розмови, яка урвалася на Аґатиному спротиві благочестю її наставниць і його власній вимозі «точних видінь», отож відповів одразу:

 — Не конче бути святим, аби щось таке відчувати! Можна навіть сидіти на поваленому дереві чи на лавці десь у горах, спостерігати за чередою корів на пасовищі, й уже тоді почуватися — не більше й не менше, — немовби ти раптом переселився до іншого життя! Втрачаєш себе — й раптом приходиш до себе. Ти ж бо й сама про це вже казала!

 — Але що ж тут діється? — спитала Аґата.

 — Щоб збагнути це, сестричко, спершу ти маєш з’ясувати собі, в чому полягає звичайне! — відповів Ульріх, намагаючись пригальмувати жартом надто прудку й знадливу думку. — А полягає звичайне в тому, що череда для нас — не що інше, як яловичина на пасовищі. Або що череда — це мальовнича картинка із заднім планом. Або на череду не звертають уваги взагалі. Череди край гірських доріг — то неодмінна частина гірських доріг, і завважити, що ти відчуваєш, дивлячись на череду, можна було б лише в тому разі, коли б замість неї там виявився вуличний електричний годинник чи будинок на винайм. Зазвичай міркуєш собі: встати чи посидіти ще; надокучають мухи, що рояться навколо череди, виглядаєш, чи є серед корів бик; намагаєшся вгадати, куди побіжить дорога далі. Таких дрібних намірів, турбот, розрахунків і спостережень — безліч, і вони — немовби аркуш паперу, на якому намальовано череду. Самого паперу ми не бачимо, а бачимо лише череду на ньому…

 — І раптом папір рветься! — вкинула Аґата.

 — Авжеж. Це означає: у нас рветься якесь звичне сплетіння. Тоді ніщо їстівне на паші вже не пасеться; немає нічого мальовничого; на дорозі в тебе — жодної перешкоди. Ти вже не можеш навіть промовити слова «щипати траву» чи «пастися», тому що для цього потрібно мати безліч цілеспрямованих, корисних уявлень, а ти їх раптом втрачаєш. Те, що лишається на площині зображення, можна назвати радше хвилями відчувань, хвилями, що здіймаються, спадають, дихають і мерехтять, так ніби вони заповнювали все поле зору, не маючи обрисів. Певна річ, і тут є ще безліч окремих сприйняттів, барв, звуків, рухів, запахів і такого іншого, з чого складається реальність. Але це вже не визнають, хоч, мабуть, іще й упізнають. Я хочу сказати: подробиці вже втратили свій егоїзм, яким привертають нашу увагу, тепер вони по-братському й, у буквальному сенсі слова, «проникливо» пов’язані між собою. І, звісно ж, немає вже й ніякої «площини зображення», все якось розмито переходить у тебе.

Аґата знову жваво підхопила цей опис.

 — Тепер тобі, замість «егоїзм подробиць», просто досить сказати «егоїзм людей»! — вигукнула вона. — І вийде те, що так важко висловити: «Люби ближнього свого!» не означає «Люби його таким, яким є він і яким є ти», а означає своєрідний стан мрійливости.

 — Усі приписи моралі, — потвердив Ульріх, — означають своєрідний стан мрійливости, який уже вийшов за межі правил, які його визначають!

 — У такому разі, немає, по суті, добра і зла, а є лише віра… або сумніви! — вигукнула Аґата, якій первісний окрилений стан віри тепер видався таким самим близьким, як і та втрата його в моралі, що її, втрату, мав на увазі брат, коли зауважив, нібито віра не може постаріти ні на годину.

 — Авжеж, тієї миті, коли втікаєш від несуттєвого життя, між усім на світі виникають нові зв’язки, — погодився Ульріх. — Я б навіть сказав так: усе втрачає будь-які зв’язки. Бо це — зв’язки цілком невідомі, ми їх ніколи не знали, а решта зв’язків уже урвалися; але ці одні, попри свою туманність, такі очевидні, що їх не можна заперечувати. Вони міцні, але міцні незбагненно. Можна сказати й так: зазвичай дивишся отак на що-небудь, а погляд — як патичок чи як напнута нитка, якою око й те, на що воно дивиться, підтримують одне одного, і їх щомить підтримує якесь таке саме велике плетиво; і саме цієї ж таки миті промені очей щось нестерпно солодке радше розводить урізнобіч.

 — Нічого в світі не маєш, нічого вже міцно не тримаєш, і тебе вже ніщо міцно не тримає, — промовила Аґата. — Усе — мов те високе дерево, на якому не ворухнеться жоден листочок. І в такому стані не можна вчинити нічого ницого.

 — Кажуть, у такому стані не може статися нічого такого, що йому не відповідало б, — додав Ульріх. — Бажання «йому належати» — єдина причина, сповнене любови покликання і єдина форма всіх вчинків і думок, які в ньому трапляються. Такий стан — це щось незмірно спокійне і всеосяжне, й усе, що в ньому відбувається, надає ваги його спокійному, чимдалі глибшому значенню; або не надає ваги, але в такому разі це