Читати книгу - "Пригоди Олівера Твіста"

* * *

На вулиці вже позасвічували газові ліхтарі. Місіс Бедвін стривожено чекала на порозі розчинених дверей, покоївка вже разів із двадцять вибігала на ріг, виглядаючи Олівера, а двоє старих джентльменів уперто сиділи в темній вітальні, й на столі між ними цокав годинник.

Розділ XVI

оповідає про те, що сталося з Олівером Твістом після того, як він попав до рук Ненсі

Вузькі вулички й завулки вивели їх нарешті на широке пустирище, край якого подекуди стояли обори та хліви скотного ринку. Тут Сайкс пішов повільніше, бо Ненсі вже вибилася з сил від швидкої ходи. Повернувшись до Олівера, він звелів йому взяти Ненсі за руку.

— Ти чув? — гаркнув Сайкс, помітивши, що Олівер зволікає, озираючись довкола.

Вони саме йшли темним узбіччям пустирища, де перехожих зовсім не було. Олівер бачив, що опиратися безглуздо. Він простяг руку, й Ненсі міцно стисла її у своїй.

— Давай другу, — звелів Сайкс, хапаючи хлопця за вільну руку. — Сюди, П'ятаче!

Пес підвів голову й загарчав.

— Дивись сюди, псюго! — провадив Сайкс, беручи Олівера за горло. — Як він бодай писне, хапай його! Затямив?

Пес знову загарчав і облизався, дивлячись на хлопця так, наче ладен був і без приводу вчепитися йому в горлянку.

— Щоб мені очі повилазили, а він таки схопить, і не гірше від нашого брата християнина! — мовив Сайкс, дивлячись на собаку з похмурим, злостивим задоволенням. — Тепер ти знаєш, що тобі буде, хлопче. Кричи, коли хочеш, але знай: з цим звіром жарти короткі. Гайда, песику!

П'ятак закрутив хвостом, радіючи, що до нього звертаються так незвично ласкаво, знову для перестраху загарчав на Олівера і побіг уперед.

Вони переходили через Смітфілд[40], але якби це навіть був Гровенор-сквер[41], Олівер однаково не здогадався б, куди його завели. Вечір був темний і туманний. Освітлені вікна крамниць ледь мерехтіли крізь важку пелену імли, яка дедалі густішала, занурюючи в морок вулиці й будинки. Незнайома місцевість здавалась Оліверові ще незнайомішою, і розпач та безнадія дедалі дужче стискали йому серце.

Вони пройшли ще кілька кроків, коли раптом на церкві глухо вдарили дзиґарі. З першим ударом обидва супутники Олівера зупинились і повернули голови туди, звідки долинало бамкання.

— Восьма година, Білле, — мовила Ненсі, коли дзиґарі замовкли.

— Могла б і не казати, мені не позакладало, — відповів Сайкс.

— Я оце думаю, чи почули вони? — сказала Ненсі.

— Авжеж, почули, — відказав Сайкс. — Мене якось замели саме на Варфоломея[42], і скільки не пищало на ярмарку дитячих дудок, я їх усіх чув до одної. А коли нас замкнули на ніч; то від шуму й гаму надворі тиша в клятій старій тюрмі стала така нестерпна, що хоч головою об грати бийся!

— Бідолахи! — промовила Ненсі, все ще дивлячись туди, де щойно били дзиґарі. — Ох, Білле, які ж вони були славні хлопці!

— У вас, жінок, завжди одне на думці, — пробурчав Сайкс. — «Славні хлопці!» Вони вже, вважай, мерці, тож про це можна забути.

Отак утішивши Ненсі, містер Сайкс, здавалося, переборов напад ревнощів, ще міцніше затис Оліверову руку в своїй і наказав йому йти далі.

— Зажди ще хвильку! — сказала дівчина. — Я б не поспішала додому, якби знала, що ти, Білле, стоятимеш під шибеницею, коли годинник ще раз проб'є восьму. Я б кружляла й кружляла навколо того місця, поки не звалилася б, — навіть якби на землі лежав сніг, а я не мала б шалі, щоб прикритися.

— І яка з того була б користь? — запитав позбавлений сентиментів містер Сайкс. — Якби ти не змогла передати мені напильника і ярдів двадцять добрячого міцного мотуза, то кружляла б ти за п'ятдесят миль звідси чи зовсім не кружляла б — мені від того не було б ні холодно, ні жарко. Ну, ходім, годі рюмси розпускати.

Дівчина засміялася, щільніше загорнулась у шаль, і вони рушили далі. Але Олівер відчув, що рука її тремтить, а коли глянув на Ненсі при світлі газового ліхтаря, то побачив, що обличчя в неї смертельно бліде.

Ще з півгодини вони йшли глухими, брудними вулицями, лише зрідка зустрічаючи перехожих, та й ті, судячи з їхнього вигляду, посідали в суспільстві те саме становище, що й містер Сайкс. Зрештою вони звернули в дуже вузьку, загиджену вуличку — майже суцільний ряд крамничок лахмітників. Пес, який біг тепер попереду, немов розуміючи, що стерегти Олівера більше немає потреби, раптом зупинився перед дверима замкненої і за всіма ознаками покинутої крамнички. Будинок похилився, напис на дошці, прибитій до дверей, сповіщав, що його здають в оренду, і здавалося, оголошення висіло там уже багато років.

— Усе гаразд! — сторожко озирнувшись довкола, вигукнув Сайкс.

Ненсі нахилилася до віконниці, й Олівер почув дзеленчання дзвоника. Вони перейшли на протилежний бік вулиці й стали під ліхтарем. Почулося легке шарудіння, неначе хтось обережно піднімав вікно, і за хвилину двері тихенько відчинилися. Містер Сайкс без довгих церемоній схопив переляканого хлопця за комір, і всі троє швидко зайшли до будинку.

В коридорі було темно, хоч в око стрель. Вони зупинились, чекаючи, поки той, хто впустив їх, зачинить дворі на ланцюжок і на засув.

— Чужі є? — спитав Сайкс,

— Нема, — відповів голос, і Оліверові здалося, що він його вже десь чув.

— А старий тут? — спитав грабіжник.

— Тут, — озвався голос. — Він уже собі місця не знаходив. Гадаєте, він вам зрадіє? Де ж пак!

І голос, і ця манера висловлюватися здались Оліверові знайомими, але в темряві неможливо було розгледіти навіть силует того, хто говорив.

— Запали-но свічку, — сказав Сайкс. — Бо ми поскручуємо собі в'язи або на пса наступимо. А той, хто наступить, буде бідний!

— Почекайте, я зараз принесу свічку, — відповів голос.

Кроки подаленіли, і за хвилину з темряви виник містер Джек Докінс, він же Спритний Пройда. В правій руці він тримав вставлену в розщеплену палицю лойову свічку.

Юний джентльмен тільки насмішкувато посміхнувся в а знак того, що впізнав Олівера, і, повернувшись, кивком голови запросив гостей іти за ним сходами вниз. Вони перейшли через порожню кухню, відчинили двері до