Читати книгу - "Смак свіжої малини"

— Сценарій перший. Недільний вечір. Господиня готує вечерю для чоловіка. На жаль, спізнюється, бо марудиться з тупими ножами. Покраяла вже дві хлібини, але кожна скибка як не затовста, то дірява. Жінка у розпачі робить подальші спроби, тим часом її чоловік позіхає перед телевізором і чимраз частіше глипає на годинник. Урешті вибирається до ресторану, де зустрічає чарівну сусідку. Засмучена господиня зостається сама. І все через тупі ножі. З'являється гасло: «„Blue steel“ — охоронець твого домашнього вогнища».

— Боже, як банально, — шепнула до мене Евка.

— Я чув, — поінформував нас Борис. — У тебе є інша ідея?

— Звичайно, а знаєш, чому інша?

— Охоче дізнаюсь, — усміхнувся Борис. Злостиво.

— Бо я єдина керувалася гаслом вашої «копальні ідей». Хочете почути? То тримайтеся за капелюхи, бо, як каже Воннеґут, ми можемо опинитися за милю звідси. Ніч. Чорна постать тягне великий мішок. Заходить до лазнички й захряскує двері. Чути жахливі звуки: він затято рубає, пиляє, січе. За мить виходить із двома валізками. З'являється напис: «Blue steel — для справжніх професіоналів».

Евка завершила. Запала глуха тиша.

— У нашому гаслі йдеться про краплю шаленства, — нагадав Борис. — Одну-єдину.

— Судячи з вашої реакції, це якась дуже маленька крапля. Я сказала б, краплинка, — відрубала Евка. — Хіба що ми маємо розбіжні визначення шаленства.

До кінця робочого дня ми не озвались і словом.

* * *

— Я цього не витримаю, — підвелась Йолька, вислухавши наш звіт про другий робочий день. — Ви що, не знаєте, які ідеї є прохідними? Не дивитеся телевізор? Не бачили реклами пральних порошків, маргарину?

— Я думала, що в «Копальні» роблять ставку на оригінальність.

— Вони роблять ставку на ефективність. А ефективність — це заяложені схеми, стереотипи. Бо реклама має вплинути на широкі маси, а ті маси… ну, ви й самі знаєте.

— Люди не такі дурні. Я не вірю, — запсихувала Евка. — В житті не повірю, що дурнувата реклама маргарину на когось впливає.

— На думку спеціалістів, впливає, — зауважила Йолька.

— А навіть якщо не впливає, то з часом уторовує собі шлях до свідомості масового споживача, — додала я. Ми мали в універі лекції з реклами.

— Згодна. Споживач волів би чогось ліпшого, але якщо його немає? Вони звикають до поетики переказу.

— Про яку поетику ти говориш? — ухопилася за голову Евка.

— Кожна маса одержує саме таку поетику, на яку заслуговує, — філософськи зауважила Йолька.

— Хіба цього не можна змінити, якось із тим боротися?

— Спробуй. Я радо подивлюся, що в тебе вийде.

9.07. Сьогодні чергова презентація. Йолька вважає, що наша остання.

— Вас і так надто довго тримали, — докинула вона на втіху.

Побачимо. Ми мусили приготувати ідеї для роликів гарячого шоколаду «Чокліта».

— Поки ми перейдемо до мізкової атаки, швидка презентація ідей. Є бажаючі? Може, для різноманітності…

— Я охоче представлю свої ідеї, — обірвав Бориса тюхтій. — Бо я приготував тридцять слоганів і десять сценаріїв. Почну зі слоганів:

«До тістечок і бісквіту пий „Чокліту“ смаковиту». «Вип'єш чашку, вип'єш дві, проясніє в голові». «Ласий шоколад „Чокліта“ зиму обертає в літо». «„Чокліта“ — чудо бакалії, здійсненна шоколадна мрія». «Ось „Чокліти“ філіжанки для Петруся і для Анки». «„Чокліта“, повна молока, — випий, друже, не чекай».

— Добре, дякую, старий. Ми, напевно, щось виберемо. Клієнтові сподобається. А як там наші шалені корови? Шокують нас сьогодні якоюсь ідеєю? Я до вас звертаюся, так-так, — кивнув він на нас. — І радо послухаю, що випродукували ваші креативні мізки. Котра перша?

Я скулилась. Евка відкрила портфель.

— Цього разу я намагалася не забувати про рекомендовану дозу шаленства. Тільки одна краплинка. Отже, так. Спочатку в коридорі лунають кроки. Десь віддалік неприємні звуки: крики, плач дитини, виття пса тощо. Чуємо скреготання ключа в замку. Двері прочиняються, і ми врешті бачимо головну героїню: а властиво, тільки її руку, яка стискає пачку «Чокліти». Жінка зачиняє двері, звуки моментально стихають. Кладе коробку на стіл. Жодного музичного супроводу, тільки голосне швидке биття серця. Жінка нервовим рухом витягає пакетик із шоколадом, відвертається і вмикає чайник. Нетерпляче розриває пакетик, висипає його вміст до горнятка. Чутно ще швидше биття серця. Заливає шоколад водою. Розмішує. Чутно голосне ковтання слини. Крупним планом — повні сексуальні губи, нафарбовані помадою шоколадного кольору. Жінка облизується й підносить горнятко. Ковтає. Серце уповільнює ритм, б'ється тепер поволі, спокійно. І це все.

— А друга ідея?

— Її немає.

— Гресь придумав десять сценаріїв, а ти тільки один?

— Ти вважаєш, що треба продукувати до нестями, бо кількість переходить у якість? — виклично відповіла Евка.

— Якщо ти більше нічого не маєш, можеш собі йти. До побачення, — кинув Борис.

Евка підвелась. Я також. І це був останній день нашої праці в «Копальні».

13.07. Ранній липневий полудень. Я щойно ввімкнула калорифери, бо відчуваю, що мене добряче розбирає грип.

— Я вже думала, що ти поділиш долю чоловіка королеви Вікторії, — обізвалась Евка звідкись із-під ковдри.

— А що з ним трапилось?

— Він помер від тифу, бо при дворі зволікали з опалювальним сезоном. Принаймні так стверджує Бідвел. Коли Вікторія врешті зглянулася, було вже запізно. Чого ти, Йолю, плачеш?

Я глянула на Йольку. Вона витирала щоки гігієнічною хустинкою.

— Що трапилось, Йоланто?

— Щось із Віктором? — здогадалась Евка.

Йолька кивнула.

— Я не хотіла вас засмучувати, бо ви і без мене маєте купу проблем. Та «Копальня», відсутність хлопців і взагалі. Але коли Ева згадала про Вікторію, щось у мені обірвалось.

— Аж так погано? — розхвилювалась я. В Йольці нечасто щось обривається. Правду кажучи, це вперше.

— Віктор пішов. Учора ввечері. Він усе мені розповів, щиро. Навіть не вимагав повернути обручку.

— То весілля не буде? — запитала я.

— А ти бачиш іншу можливість? — заревіла Йолька. — Якщо він уже місяць зустрічається з Госею?

— Тією секретаркою? — запитала Евка. — А що ж із кредитом? Що із сукнею, квітами і всім іншим?

— Може, Гося у тебе їх відкупить?

— Малино!!! — гаркнула Евка.

— Я тільки пожартувала. Заради підняття настрою.

Йолька прокоментувала мої спроби, витягши наступну хустинку.

— Що з коштами? — повторила своє запитання Евка.

— Віктор обіцяв відшкодувати всі витрати. Він такий!

— Який? — знетямилась Евка. — Та це ж, мабуть, нормально, що він понесе збитки. Хто має платити, твої батьки? Досить, що ти вплутала їх у той кредит.

— Ти намагаєшся мене цим розрадити? — поцікавилась Йолька.

— Ні. Я просто уточнюю факти. Віктор не робить нічого виняткового. Це нормально, що він розплачується за свій вчинок.

— То покажи мені інших, які погоджуються розплачуватися. Ну покажи! — крикнула Йолька. — Рафал