Читати книгу - "Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики"

Індіанці були моєю особистою резервацією. Від усіх своїх дитячих катастроф я втікав до них. У цьому сенсі я також був DP, переміщеною особою. Одного разу я вблагав Ірену Карлівну написати своїй сестрі про моє патологічне захоплення і попросити в неї хоча б кілька «справжніх індіанських речей». Сестра Одарка відповіла, що за якісь пару місяців її діти вибираються в подорож на «північ нашого стейту», де розташована резервація, й вони обов'язково щось мені підберуть. З тієї хвилини, як означене місце листа було мені урочисто зачитане вголос, я перетворився на очікування і трепет. На всіх доступних мені мапах я шукав «північ їхнього стейту». Я з'ясував, що його назва Мічіґан. Північ же Мічіґану слід було розуміти не інакше як солідний географічний доважок, тобто грубий шмат суходолу між озерами Верхнім та Мічіґан, що східним своїм боком уперся в Канаду. Я був у захваті — Великі Озера! Це ж просто романи Купера, перед якими я так низько схилявся, хоч ніколи не міг дочитати їх до кінця.

Минули страшенно повільні півроку — і не відомий мені вантажний корабель доправив до Одеської митниці все, що я потребував для щастя: зшиті докупи три пера (не інакше як орлині), наголівну пов'язку з різнокольорового бісеру, такий же напульсник і — головне — алебастровий томагавк з дерев'яним розмальованим держаком. Одеська митниця, пильно розглянувши і вивчивши кожен з предметів, дійшла висновку, що вони не несуть загрози радянському державному устрою, і пропустила їх далі зі службовою позначкою «детские игрушки».

Коли вони нарешті опинились у мене в руках, я вперше повірив у те, що життя буде сповнене пригод і насичене красивими переживаннями, а мрії збуватимуться. Зрозуміло, що номером один став томагавк, я ледь не спав з ним, ледь не облизував у поривах щастя його алебастрово-гладеньку, ніби груди середньовічної дами, поверхню. Певного дня хтось із дорослих додивився до майже невидимого і досить образливого «Made in Hongkong» на його цілком по-гуронськи розмальованому держаку.

* * *

Кілька років по тому індіанці остаточно зняли свої намети і потіснилися до самих кордонів мого світу, звільнивши його центр для рок-музики. І тут мені знову знадобився Детройт. Адже Detroit це Rock City, як слушно співали чуваки з «Кісс». Їхній альбом «Destroyer» випадково потрапив мені до рук якось навесні 1977-го. Я не надто їх любив, але той альбом усе ж записав собі на маг і відтоді слухав систематично. Я тихо пишався своїми далекими (ну, дуже-дуже далекими) родичами, яким пощастило мешкати у справжньому rock city.

Тієї ж весни ми отримали з Америки сенсаційного листа від молодшої з двох сестер — про те, що її дочка X. з чоловіком Л. виграли якусь фантастичну лотерею, що там у них тепер просто купа вільних долярів і вони вирушають усією родиною, разом з дітьми й домашніми тваринами, у велику подорож до Європи і що вони навіть у Львів заїдуть, і що вони матимуть у тому Львові купу подарунків для нас, якщо ми негайно напишемо, чого нам від них треба.

Думаю, що нам треба було всього. еСеСеСеР зразка 1977 року — надзвичайно бідна країна, вздовж і впоперек помережана довжелезними й агресивними чергами за всім на світі. Сформулювати свої побажання щодо подарунків означало би скласти каталог усього на світі — від ґудзиків до лімузинів. Тому Ірена Карлівна гордо відписала своїй сестрі, що нічого такого нам не треба, все у нас є, от лише б тільки побачитись, а все інше пусте, нас тут ніяким добром уже не здивуєш і не візьмеш.

Загалом у своєму листуванні сестри час від часу зіштовхувалися на ідеологічному ґрунті. Приміром, коли радянська збірна з хокею накидала американцям якісь аж 16:1, Ірена Карлівна присвятила цьому цілий ущипливо-тріумфальний пасаж. На що її сестра Одарка слушно відповіла, що пишатися таким розгромом совєти особливо б не повинні, позаяк накидали вони всього тільки аматорам, тобто якимось горопашним студентам збірної університетів. А якби їм трапилися профі з НХЛ?

Зрештою, профі з НХЛ також були повержені — трохи згодом. Хоч уже не так переконливо, а радше «у рівній боротьбі гідних один одного суперників». Не пригадую, чи «Детройт Ред Вінґз» так само брали участь у тих льодяних побоїськах. Але «Філадельфія Флаєрз» точно. Хоч тут я не про Філадельфію.

У згаданому листі-відповіді Ірени Карлівни була цілком окрема сторінка — моя. Бо тільки я мав чіткі й дуже конкретні побажання щодо дарунків — вінілові грамофонні диски, LPs[32]. Я махнув рукою на стриманість і пустився берега, замовивши їх цілих шість. Мій список виглядав так:

1. JETHRO TULL — Songs From The Wood.

2. EMERSON, LAKE & PALMER — Works, Vol. 1.

3. ELECTRIC LIGHT ORCHESTRA — A New World Record.

4. PINK FLOYD — Animals.

5. BOSTON.

6. EAGLES — Hotel California.

Передостанній з них — той, на якому «More Than A Feeling» і «Smokin'». Останнього з них я нині трохи соромлюся, хоч ніде правди сховати — він там був. І він мені таки дістався, як і всі інші п'ять.

Тобто це справді сталося: липнева спека, Львів (я саме складаю вступні іспити до Поліграфу), ми з мамою нетвердою ходою зрадників батьківщини наближаємося до готелю «Інтурист» (який там у біса «Жорж» — «Інтурист»!), у нас важлива зустріч — унизу, десь у фойє. До номера ми не увійдемо, бо там усе наскрізь прослуховується. Та й у фойє надовго не затримаємося, бо все простежується. Ми розмовлятимемо з ними в їхньому ж автомобілі. Адже ми відчуваємо, що за нами стежать. За нами в ті хвилини стежили фактично всі — готельна обслуга, міліція, фарци, кагебісти, селянки у хустках, прибиральниці, двірники і кур'єри. Ми ледве вирвалися з їхнього оточення з усіма моїми шістьма альбомами щастя.

* * *

З того дня минуло багато-пребагато років, більше навіть, ніж я їх прожив до того дня — і от він, Детройт. Це трапилося в околицях Різдва — раптова десятигодинна подорож веном із Пенсильванії, така ж раптова