Читати книгу - "451° за Фаренгейтом"

в руки, наче книжку, перегорнути сторінки — от стільки сторінок у голові кожного жителя. А коли закінчиться війна, тоді якогось дня якогось року книжки можна буде написати знову; ми скличемо всіх цих людей, і вони прочитають напам’ять усе, що знають, а ми все надрукуємо на папері. Може, колись знову настане доба тьми і доведеться все починати спочатку. Але в людини є чудова риса; якщо треба починати все з самого початку, вона не зневірюється і не втрачає мужності, бо знає, що це дуже важливо і варто зусиль.

— А що ми робитимемо зараз? — спитав Монтег.

— Чекатимемо, — відповів Гренджер. — І про всяк випадок підемо далі, за течією.

Він почав закидати багаття піском і землею. Всі допомагали йому, Монтег теж. Люди мовчки гасили багаття.

В зоряному світлі вони стояли біля річки.

Монтег поглянув на світляний циферблат свого водонепроникного годинника. П’ята година ранку. Минула тільки година, але ця година була для нього наче рік. Над протилежним берегом річки займалася зоря.

— Чому ви мені довіряєте? — запитав Монтег.

Чоловік поворухнувся у пітьмі.

— Досить одного погляду на вас. Ви давно не дивилися в дзеркало. Крім того, місто ніколи так не вшановувало нас і не влаштовувало такої погоні за нами. Кілька диваків з головами, напханими віршами, — це не дуже небезпечно для них; вони це знають, і ми знаємо. Всі знають. Поки весь народ не цитує Велику хартію вольності н конституцію, все гаразд. Досить того, що пожежники час від часу наглядають за порядком. Ні, міста нас не чіпають. А нам від них добряче перепало.

Вони йшли берегом річки на південь. Монтег намагався розгледіти обличчя своїх супутників, старі, втомлені, покреслені зморшками, які він бачив при світлі багаття. Він шукав на них відбиток радості, рішучості, торжества над майбутнім, але нічого такого не бачив. Він, мабуть, сподівався, що від тих знань, які вони несли в собі, їхні обличчя світитимуться, наче ліхтарі, рівним світлом. Але ні — там, біля вогнища, їх освітлював відблиск полум’я, а тепер ці люди нічим не відрізнялися від інших, що так само мандрували шляхами-дорогами, так само шукали чогось упродовж багатьох років, так само бачили, як гине прекрасне; і ось тепер, уже постарілі, вони зібралися разом, щоб подивитись, як закінчиться вистава й погаснуть вогні. Вони зовсім не були певні, що ті речі, які вони зберігали в пам’яті, примусять зорю майбуття засяяти чистим полум’ям; вони не були певні нічого, крім одного — вони бачили книжки; ті книжки стояли на полицях перед їхніми спокійними поглядами, ще не розрізані, вони чекали читачів, котрі колись прийдуть і візьмуть їх, хто чистими, а хто й брудними руками.

Монтег пильно вдивлявся в обличчя своїх супутників.

— Не намагайтеся скласти собі враження про книжки по їхніх обкладинках, — сказав хтось.

Усі неголосно засміялись і пішли далі, вниз за течією.

Почувся оглушливий скрегіт — у небі промчали реактивні літаки й зникли, перш ніж подорожани встигли глянути вгору. Монтег подивився туди, де за річкою лежало місто; воно блідо світилося.

— Там залишилася моя дружина.

— Співчуваю. Найближчими днями всім містам доведеться зазнати лиха, — мовив Гренджер.

— Дивно, я зовсім не сумую за нею. Дивно, але я ніби нічого не відчуваю, — сказав Монтег. — Щойно я подумав — якщо вона навіть помре, мене це не засмутить. Це недобре. Щось, певне, зі мною коїться.

— Послухайте, — відповів Гренджер, взявши його за руку; тепер він ішов поруч і помагав Монтегові пробиратися крізь зарості кущів, відхиляючи гілки. — Коли я був ще хлопчиком, помер мій дід, скульптор. Він був добрий чоловік, дуже любив людей, це він допоміг очистити наше місто від нетрів: нам, дітям, він майстрував іграшки, і, взагалі, за своє життя, певне, створив мільйон різних речей. Він завжди щось робив власноручно. І коли він помер, я раптом зрозумів: я плачу не за ним, а за тими речами, які він створював. Я плакав, бо знав: він ніколи більше нічого не зробить, не вирізьбить дерев’яної фігурки, не годуватиме з нами голубів на подвір’ї, не гратиме на скрипці й не розповідатиме смішних оповідок так, як умів лише він. Він був часткою нас, і коли він помер, все це пішло з нашого життя: не було нікого, хто б міг усе робити так, як він. Він був особистістю. Дуже потрібною для життя людиною. Я ніколи не міг примиритися з його смертю й часто думав, яких прекрасних виробів не побачив світ, яких смішних історій не почув, скільки голубів, повернувшись додому, не відчули доторку його руки! Він перетворював світ. Він дарував світові нове. Тієї ночі, коли він номер, світ утратив десять мільйонів прекрасних вчинків.

Монтег ішов мовчки.

— Міллі, Міллі, — шепотів він сам до себе. — Міллі…

— Що ви сказали?

— Моя дружина… моя дружина. Бідолашна, бідолашна Міллі. Я нічого не можу пригадати… Думаю про її руки, але не бачу, щоб вони робили що-небудь. Вони просто звисають уздовж тіла, чи лежать на колінах, чи тримають сигарету — от і все.

Монтег озирнувся на місто.

Що ти дав місту, Монтег?

Попіл.

Що давали люди одне одному?

Нічого.

Гренджер стояв поруч і теж дивився на місто.

— Мій дід казав: “Кожен мусить щось залишити після себе. Сина, чи картину, чи побудований дім, чи хоч би стіну або пару пошитих власноручно черевиків. Або сад, посаджений своїми руками. Щось, чого торкалися твої руки, в чому після смерті твоя душа знайде собі притулок. Люди дивитимуться на дерево, яке ти посадив, чи на квітку, і ти житимеш у них”. Мій дід казав: “Байдуже, що ти саме робиш, головне, щоб усе, до чого ти доторкаєшся, змінювало форму, ставало не таким, як було, щоб у ньому залишилася частка тебе самого. В цьому різниця між людиною, яка просто косить траву на лузі, і справжнім садівником. Той, що косить траву на лузі, помре — і його ніби й не було, а садівник житиме багато поколінь”.

Гренджер махнув рукою.

— Колись, років п’ятдесят тому, мій дід показав мені кілька фільмів про реактивні снаряди Фау-два. Вам доводилось коли-небудь з відстані двісті миль бачити грибовидну хмару після вибуху атомної бомби? Це — марниця, укол шпильки для пустелі, що лежить навкруги. Мій дід разів десять прокрутив цей фільм, а потім сказав: може, настане день, коли міста розширять свої межі і впустять до себе ліси, поля й незайману природу. Людям треба нагадувати, що на землі їм відведено дуже мало місця, шо вони живуть серед природи, яка легко