Читати книгу - "Антхіл"

Ні, не схожа вона була на інших людей. На ворогів.

Тоді Я ще не очманів від того незрозумілого почуття, що люди називають коханням. Мені просто було цікаво за нею спостерігати. Як свого часу за коровою та сомом.

Отож Я вирішив пробратися до неї додому. Вони, на щастя, жили на першому поверсі. Та байдуже! Я б і в хмарочос до неї поліз.

Перша ж спроба виявилася невдалою. Її чоловік мене відразу помітив. І вбив би, аби не вона!

От і зрозумій тих людей.

В нашій Зоні вже готувалися до відкриття отої їхньої смертоносної станції. Тож зараз як ніколи всіх наших найліпших інженерів було задіяно, аби якнайточніше розрахувати, якою завтовшки має бути бетонна перетинка в мережевій конструкції усіх бетонних будівель, аби в одну мить її можна було перетяти і тим зруйнувати всі будови в один момент.

Все було готове. Дії всіх мурах розраховано. Кожен знав своє місто під час останнього бою з ними, з людьми.

І тут мене наче обух ударив в тім’я. Та вона ж тоді теж загине! Разом з іншими!

І мені почала муляти думка, як її попередити, як витягти з цього смертельного зашморгу, який затягнеться на всіх мешканцях міста?

Як же Я казився від безсилля! Виявилося, попри всі свої знання, Я геть не знав, як вплинути на добру гарну дівчину, яка більше опікується оточуючими живими істотами, аніж собою.

А часу залишалося обмаль! Мурашиний Боже! Я ладен був йому молитися, аби він навчив мене, як бути. Інакше Я ладен був скасувати бойову операцію. Та ні, не скасував би, напевне. Але якщо б Мар’яна загинула, Я пішов би слідом.

Та, на щастя, Я отримав підказку.

Якось ввечері вони, як зазвичай, гуляли разом з чоловіком. У Мар’яни вже було величеньке черевце, то ж вона не все бачила попід ногами.

Раптом вона за щось зачепилася й мало не впала. Судомо вхопилася за чоловіка, зблідла і прошепотіла:

— Не вистачало загубити дитину!

Мене осяяло: дитина! От дурний! Я ж вже давно прочитав історію цієї пари від палітурки до палітурки! Для Мар’яни найдорожча істота на світі — її ненароджена дитина! І заради неї вона покине і чоловіка, і це місто, і… Я майже не продовжив: і мене. Та хто Я такий для неї?!

Та рішення проблеми вже було. Треба будь що навіяти Мар’яні страх перед цим містом. Вона злякається не за себе — за дитину. І поїде якнайдалі. Тільки б встигнути!

Я викликав своїх найтямущих помічників, останній раз проінструктував, де хто має знаходитися. І наголосив найголовніше: без мого сигналу операцію не починати! Ні в якому разі! Ні в якому!!!

А сам оселився неподалік вікон Мар’яни, в траві.

Вдень вона опиралася моїм навіюванням. А от вночі… Мені було шкода так її залякувати. Тож Я почав зі слабеньких жахіть.

Ті навіювання відчула не тільки Мар’яна. В тому ж домі жив непоганий хлопець. Вова.

Я спробував навіяти їм обом страх перед Зоною.

Вова після пари сеансів одразу виїхав з міста.

Я зрадів: отже, працює!

Але Мар’яна трималася за свого чоловіка. А той не зважав на пересторогу. Від першого сну відмахнувся, як від настирливого комара. Тож Я припинив ним опікуватися, зосередив всі сили на Мар’яні.

Другий сон — і теж без бажаного результату.

Тоді Я зібрав із запасників пам’яті всі найжахливіші спогади про Чорнобиль і посилив їх картинами майбутньої згуби Антхіла.

Мені майже відчутно боліло, коли Я бачив, як Мар’яна потерпає від тих жахів. Але іншого виходу не було — до відкриття станції залишалося дві доби.

І врешті-решт спрацювало. Мар’яна поїхала. Правда, вона не змогла переконати чоловіка поїхати з нею. Але до нього мені було байдуже.

Напередодні Я спав. Цілу добу. Вдалися взнаки напружені безсонні ночі.

Тож в означений день Я був бадьорий, рішучий і готовий до останнього бою.

Всі підлеглі були по своїх місцях.

Я розташувався неподалік четвертого реактора, який, власне, і мали відкривати. Налаштувався на прийом думок людей.

Все. У них не було жодного шансу. Жалюгідні створіння!

Я бачив, як приїхав їхній повелитель, чи як там у них ці бонзи називаються. Поворушив вусиками: приготуватися!

І коли ножиці перетнули червону стрічку, тисячі мурашиних щелеп перетнули останню бетонну перетинку в фундаменті всіх без виключення будівель в Антхілі.

Наші розрахунки хибними не бувають: місто було приречене.

Був чи не перший теплий день. Мар’яна розчинила вікно, на повни груди вдихнула свіже повітря.

— Застудитися не боїшся? — підійшов ззаду Гектор. — Повітря ще прохолодне, вогке.

В цей момент він ненароком опустив очі та побачив кількох мурах, що повзли підвіконням.

— Це що за капость! — спересердя вигукнув Гектор. — Тільки-но вигулькнуло сонце, як вони вже повилазили назовні! Вони ж прогризають все, навіть бетон! Воно не дивно. Бо Антхіл побудований на мурашниках. На жаль, назавжди від них не позбудеться. І отрути ніякої вдома, як на гріх! А я зараз їх окропом, окропом! Бо як своєчасно не знищити, то їх сюди сила-силенна набіжить! Виведеш тут, згодом вони прийдуть в інше місце.

Гектор подався на кухню.

Мар’яна нишком озирнулася. А потім взяла аркуш паперу, що перший трапився під