Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » Антхіл 📚 - Українською

Читати книгу - "Антхіл"

245
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Антхіл" автора Тетяна Тиховська. Жанр книги: 💙 Фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 38 39 40 ... 46
Перейти на сторінку:
руку, підсунула під комах і струсила їх за вікно.

— Та тікайте! Тікайте чим швидше!

Мурахи замість впасти на землю вперто чіплялися за підвіконня і дерлися назад у приміщення.

Мар’яна сильніше трусонула їх назовні і навіть насварилася:

— Ну ж бо тікайте! Чи вам життя не дороге?

Коли Гектор повернувся з чайником у руці, Мар’яна, наче нічого не трапилось, безневинно вдивлялась вдалечінь.

Гектор глянув вниз.

— А де ж вони поділися? — сказав розгублено.

— Вони? Хто вони?

Гектору запал вже вийшов. Тільки що кип’яток був готовий, запропонував:

— Може, чаю поп’ємо? І зачини вікно. На вулиці ще прохолодно.

Мар’яна слухняно зачинила шибку. Але коли чоловік обернувся й не міг її бачити, дівчина помахала в вікно рукою. Прошепотіла: «Прощавайте!».

За столом Гектор як зазвичай розповідав дружині новини, що у нього накопичились за день.

— А від нас Вова звільнився. Чого б ото? Адже йому дозволили чималеньку посаду обійняти. І гроші добрі поклали.

Мар’яна підтакнула:

— Та я вже знаю. Стріла якось його у дворі. Був засмучений, наче в воду занурений. Каже, не моя це стала Зона, не можу тут.

Гектор сказав дещо осудливо:

— То всі вони, тутешні, засмучені. Втратили владу. Раніше для тих, хто приїздив, найдрібніший працівник Зони був Бог і цар. А зараз — звичайний інженер. Того й казяться.

Мар’яна хотіла щось розповісти, але змовчала.

Десь кілька днів тому вона вийшла у двір подихати свіжим повітрям.

Був той самий перший теплий день, коли стає зрозуміло: все, зима скінчилася. Вороття до неї не буде.

Квіти ще не порозквітали, але бруньки на деревах аж напнулися, аби день-два і вибухнути зеленим листям.

У дворі стріла Вову. Він не сідав на лавку, а стояв посеред двору й озирався, наче бачив його вперше.

Мар’яна завжди раділа зустрічі з Вовою. Тож охоче наблизилася до нього.

— Не сідаєш? Походимо? Мені теж радять побільше ходити пішки — заради дитини. То ходімо?

Вова пішов, але якось повільно, наче йшов по піску. Через кільканадцять метрів зупинився і сказав з такою тугою в голосі:

— Мар’яно! Я, мабуть, поїду звідсіля!

Мар’яна вдала, що не відчула того відчаю й м’яко запитала:

— А як же урочистий пуск і всі оті веселощі в нашому місті?

Вова зам’явся, але нарешті видушив:

— Боюся я цього міста! Страшенно боюсь! Скажи, я виглядаю дурним?

Мар’яна тепло всміхнулася:

— Ні. Виглядаєш розгубленим і наляканим.

Вова трохи помовчав. Потім заговорив скоромовкою:

— Ти не вважай мене за боягуза! Я скільки працював в Зоні, нічого не боявся! І смерті в очі зазирав не раз, не два. І в реактор потай лазив, ще коли його не дезактивовано було; і хижаків у лісі стрічав; і на браконьєрів ходив з голими руками. Але тут інше. Навіть пояснити не можу. Щось відбулося з Зоною! Раніше приходив в Зону — і серце раділо. Рослини буяють, тварин все більше й більше. І ніякі спогади не турбували!

Мар’яні по обличчю промайнула хвилинна тінь. Скоромовкою спитала:

— А тепер… Тепер з’явилися спогади?

— Я не називав би це спогадами. Радше, ведіння. Такі, як, подейкують, були перед вибухом на четвертому реакторі. Тоді деяким мешканцям міста снилися кошмари, інші отримували телефонні дзвінки з погрозами.

Мар’яна не виглядала зляканою. Скоріше, зацікавленою. Перепитала:

— А що за погрози? Може, то вже потім їх перетлумачили.

Вова понуро відповів:

— Хотів би вірити. Тоді я теж не дуже на ті балачки зважав. Навколо ЧЕАС багато пліток накопичилося. То я й не дослухався. Поки самого ті сни не почали переслідувати.

Мар’яна м’яко запропонувала:

— Розкажеш? Як тобі не важко. Може, разом з тими жахами розберемося.

Вова погодився:

— Власне, тих снів було два. В першому я наче бачив натовп людей. Великий натовп. Дуже великий. Він кудись прямує. І воно б нічого особливого. Але як багато серед того натовпу дітей! Блідих, немічних, з синцями під очима! І час від часу котрась дитина падає без сил. А натовп цього не помічає й прямує далі. А діти падають, падають… А я нічого не можу вдіяти, аби їм допомогти!

Вова замовк.

Мар’яна все намагалася притишитися побоювання хлопця:

— Розумію. Можливо, це через те, що тобі довелося вбивства тварин бачити на власні очі. Беззахисні тварини — вони як діти. Ось воно тебе й муляє. Відпусти ті спогади! Однаково вже нічого не вдієш. І не твоя то була провина. Ще щось?

Вова продовжив:

— А другого разу мені наснився пророк. Схожий на проповідника, тільки що значно більший. І весь в чорному. Він височів над натовпом і віщував: «Пітьма накриє все, як лусне остання перетинка».

Мар’яна припинила розпитувати:

— Так, зрозуміло. Ти щось і справді дуже похмуро налаштований. Може, це щось через здоров’я? Підшлункова там або тиск?

Вова відмахнувся від питання:

— Та ні! Нас же регулярно оглядають.

Мар’яна не зупинялася:

— А дівчина в тебе є? Просто подруга, яка б тебе розуміла?

Вова зітхнув.

— Була. Вона не тутешня, не з Зони. Познайомився, як відпочивав в Карпатах. Гарна дівчина, товариська. Почали зустрічатися.

1 ... 38 39 40 ... 46
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Антхіл», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Антхіл"