Читати книгу - "Наречена Шульца"

Вона ще якийсь час вагалася. Вже був опублікований „Санаторій під Клепсидрою” — друга збірка оповідань Бруно, фрагменти з якої він їй колись читав уголос. Купила книжку у Львові, тут же в книгарні з якимось острахом зазирнула всередину. Що із присвятою для неї? Була. Але тепер виглядала ось так: „Юзефіні Шелінській”. Годі було ще більш стримано й офіційно. Не „коханій Юні” чи „Юні — моїй коханій”, як він хотів написати ще зовсім недавно і разом з нею формулював найкращі варіанти. Тож у ньому також щось закінчилося. Ну от і добре! Нехай так і буде. Хай там як — слова він дотримав.

Коли прочитала перше речення, її серце знову закалатало від радості. „Я зву її просто Книгою, без жодних означень та епітетів…” І далі — речення за реченням — наче дорогоцінні перлини в намисті. Яка краса. Яка письменницька майстерність. Нарешті! Усі про нього почують, усі переконаються, хто такий Бруно, не лише його приятелі! У першу мить вона хотіла надіслати йому повідомлення, а потім поїхати, бо таких повідомлень він, мабуть, буде тепер отримувати тисячі.

Збуджена, як колись, поділилася з товаришкою — наймолодшою в усьому вчительському колективі, також випускницею Львівського університету, також після диплома у видатного професора. Хто? Шульц? Та не знала, не чула про такого. Література, вважай, закінчилася на Норвіді. У найкращому разі — на Виспянському. Юна аж закипіла від обурення. То це так має виглядати вимріяна нею слава Бруно? І це так йому віддячує ота його ідеалізована провінція? Зрештою, не найпримітивніша, ба більше — інтелігентська! Не-знанням, не-пам’яттю, не-вірою в його велич?

Удома вона ще раз узяла до рук збірку. Гарна обкладинка з малюнком Юзефа-Бруно на тлі потяга. Потім ця присвята. Холодна, офіційна, а втім, для неї. Справжня. Примостилася собі внизу на сторінці. Вона найбільше любила — і Бруно знав про це — титульне оповідання. У ньому далі домінував Батько, чий навіть символічний образ їй не подобався, але тут він вже слухняний, тягнеться до сина. І був Юзеф-Бруно — такий, якого пам’ятала: чудернацький у межах розумного, шукає згоди зі світом, а водночас утечі від лиха. Гортала сторінки аж до кінця.

„Моя одіж зносилася й подерлась. Хтось подарував мені старий мундир залізничника. Моє лице обв’язане брудною ганчіркою через спухлу щоку. Я сиджу на соломі й куняю, а зголоднівши, виходжу в коридор другого класу між відділеннями і співаю. Мені кидають монети у мій службовий кашкет, у чорний кашкет залізничника з відірваним дашком”.

Не могла стримати сліз. Не написала йому, не поїхала. Була ще надто слабка. Та й ледве чи вона б його застала. Мабуть, він уже вирушив у світ пожинати плоди своєї слави. Знала, що не помиляється. Він був великим письменником. З нею чи без неї. Був.

Наклад „Санаторію” становив тисячу нумерованих примірників, з яких двісті п’ятдесят не призначалися для продажу. Авторський гонорар — п’ятнадцять відсотків від вартості книжки брутто — 6-10 злотих!

Бруно вочевидь був розчарований. Нічого особливого не відбулося. З того, чого він хотів, що планував, про що мріяв… Жодних великих змін у його житті. Наступна книжка, схвальні, часто навіть захоплені рецензії, в яких його називали явищем у польській прозі. Але й чимало нападів, звинувачень у „єврейських міазмах”[106] в ендецькій[107] пресі. Найгірше, що прибутку від цього він майже не мав, а якщо й мав, то дуже мізерний, бо всі ці видавці, які мали себе за напівбогів, були переважно крутіями, що жирували на злидарях. Молодіжну премію[108] знову отримав інший. Цього разу Юзеф Віттлін за роман „Сіль землі”[109]. Добре, що бодай хтось, кого Бруно знав і цінував.

Якби не школа з її щоденною рутиною, що руйнувала йому здоров’я і заважала творчості, якби не ті двадцять сім годин уроків ручної праці щотижня, то він і справді міг би співати у вагонах другого класу… І покладати надії лише на кашкет залізничника з відірваним дашком.

Або на малюнки. Літературна слава їм допомогла. Всі знамениті приятелі — Віткаци, Налковська, Віттлін — мали його роботи, говорили про них, показували знайомим. Приголомшлива й захоплива „Фердидурке” Ґомбровича була ілюстрована малюнками Бруно. Дарма що новий партнер „пані Зоф'ї” в нападі ревнощів спочатку порвав, а потім кинув у піч примірник „Цинамонових крамниць”