Читати книгу - "Наречена Шульца"

шовкову обкладинку та вручну ілюстрований ним, книжку спалив коханець письменниці Боґуслав Кучинський (1907–1974) — маловідомий сьогодні письменник, від 1934 року був особистим секретарем, відтак інтимним партнером Налковської. ">[110], вручну ілюстрований автором для своєї покровительки, дарма що газети вельми рідко платили за репродукції. У книгарні Мортковича[111] тека „Книга Ідолопоклоніння” коштувала 100 злотих — менше, ніж 5–7 злотих за одну графічну роботу! Все одно, що нічого! Іноді йому вдавалося щось продати, налагоджував контакти з галереями, часом домовлявся про виставки.

Усе це мало що давало. Здається, це Віткаци шепнув йому, а згодом написав, що тут у Польщі таке мистецтво, такі „свинські свинства” не можуть розраховувати на великий успіх. Навіть варшавське товариство було надто пуританське — за спиною Бруно всі порскали на його еротичні образи, їх шокували навіть опуклі сідни-ці чи оголені груди, а що вже казати про свист батіжка. Тут треба було ширшого подиху, справжньої столиці європейської культури, одне слово — тут був потрібен Париж!

О, Париж! Це мало бути його місто. З історією, повною королівських куртизанок, кокоток і акторок, кабаре, борделів та картин Коро[112], Беллмера[113], Ропса[114], Модільяні. Місто, яке не боялося показати все і дозволити все. Тут прейскурант еротичних послуг ні для кого не був таємницею. Класичний секс — стільки і стільки, залежно що малося на увазі під класичним, „французький” — трохи дешевше. А жінки? Всіляких рас та кольорів. Білі, чорні, жовті. Темношкірі, мулатки, білосніжні шведки, китаянки. Могли без вибриків здійснити будь-яке його бажання. І не скаржитися потім на „надто примхливого клієнта”. Бо ж вони вивчали у школі Ренуарів[115], Деґа[116], Тулуз-Лотреків[117]… І все шикарно, з презервативами, жодного тобі сифілісу чи гонореї, хоча злостивці — де їх нема — піддавали це сумнівам.

Він вже давно мріяв про цю подорож — збирав гроші, рекомендаційні листи, власну відвагу. Вони з Юною не раз говорили про це. Думали про спільну поїздку. Мало які плани так її тішили. Хотіла бути в цій мандрівці його провідницею. Собі пригадати, а йому показати шляхи своєї молодості. Ті місця, де увесь світ ще лежав біля її ніг. Принаймні так їй тоді здавалося. Монпарнас, Сен-Жермен, Монмартр. Шельмівська Юна з гілочкою бузку в зубах… Вона була впевнена, що його також зачарують ці місця, краєвиди, запахи. І тоді бажано, аби поруч був хтось, хто пригорне його в обіймах і не дозволить серцю зупинитися…

Тепер усе це вже не мало значення. Тепер вона звільнилася від нього і від спільних планів. Лежала на піску біля озера, сиділа на веранді з віршами в руках — звісно, що Рільке. Іноді ловила співчутливі погляди батьків. Ніжні, тож нічого не казала у відповідь. Поволі збиралася посортувати його листи. Їх було багато — вони листувалися три роки. Сто, а може, більше — сто п’ятдесят? Мабуть, близько двохсот. Сотні сторінок, списаних його круглим, старанним почерком. Густо, ніби він економив (бо ж економив, як кожен письменник!) місце на папері. Прочитала ті перші, з найранішого пакунка: „Кохана моя, найдорожча…”

Після цього мусила довго охолоджуватися в озері. Аж доки не побачила маму на березі. Її занепокоєний погляд. Отже, ні, ще ні… Ще ні до чого серйозного вона не готова.

Скидалося на те, що цього разу все вдасться. Редакція „Часу”