Читати книгу - "Політ ворона. Доля отамана"

Тож стоїть собі Григорій – ніби й тут він, а думки де тільки не літають. Слідкують і за рухом двох армій Муравйова, як їхні бронепотяги, мов вужі, до Києва пробираються. Хоч і запланували швидкий та блискавичний напад, усе ж гадали, що скрізь воювати доведеться, а воно й ні – майже ніде достойного опору не зустріли, тому так швидко й до Полтави добралися, де теж ніхто з ними у бій не вступив. Не було великого опору й тоді, коли розстріляли декілька тисяч юнкерів та офіцерів місцевого військового училища, аби ті до своїх петлюрівців не приєдналися.

Не відстає від них й інша група, яка не з Курська виїхала, а з Ворожби – у Чернігові вже й контрибуцію отримала, встигла й продовольчий склад пограбувати, після чого вже не голодне військо й нетверезе взяло курс на Київ. І так їм хотілося постріляти, що й терпіти вже ніяк. А тут захисники вийшли в Крутах… «Чому ж дітей необстріляних відправили захищати молоду Українську Народну Республіку? – мабуть, і для Муравйова це залишилося загадкою. – Куди ж поділися ті майже два мільйони вояків-українців, які ще в травні 1917 року прислали в Київ своїх делегатів на Перший Всеукраїнський військовий з’їзд? – не вперше крутилося таке в Григорія на думці. – Одні назад повернулися, інші до когось приєдналися, решта хто-куди розбрелися», – такою гіркою була правда.

– Де ж зараз ті українізовані полки, які взяли собі за назву імена славних козацьких полководців минулого? – на таке питання мав відповісти і той поважний чоловік, який намагався сьогодні все донести до цих людей.

– Кружляли довкола Києва, поки не замерзли та не зголодніли, бо й з фронту не всі в чоботях прийшли, дехто і взагалі босоніж, – від сорому й сам не знав, куди подіти очі. – А головне: розчарувалися й опустили руки.

– Чому ж так? Де ж була влада? – аж завмерли люди, його обступивши.

– Мабуть, боялася, – не стримався старий чоловік. – Поки боролися, були соціалістами, а як добралися до самого верху – бозна-ким поставали. І так стали все робити, аби ту владу ніхто в них не відібрав. Тепер, свідомо чи ні, але ворогові на руку працюють, – його слова змусили задуматись навіть того бувалого військового, який і розпочав цю розмову.

Кліпав очима і Григорій, бо почута правда, мов шабля, різонула по грудях. І якби той чоловік не став кахикати та насовувати на очі стару шапку, він би й не впізнав, що то дід Карпо.

Усі знову про щось говорили, а в Григорія з голови не йшли бронепотяги Муравйова та його солдати, навіть помітив на їхніх руках чужу висохлу кров, яку вони і снігом не обтерли. Здалося, навіть почув, як хтось пропонував вимити руки горілкою, але вирішили, що краще залити її в горлянки, бо крові вони й так не бояться. Серед цих вояків багато хто з села та з малих містечок, де бійка та кров завжди були звичайним явищем. Так і росли, аби комусь розквасити пику, коли кулаки сверблять. Не вважалося гріхом і пограбувати навіть такого, як сам, тепер тим паче – нехай ділиться, коли буржуй багатий. Тож усі мріяли про чужий край, як про власний ласий шматок. Але почувши команду стріляти з гармат по місту, навіть вони завагалися. Трохи й прохмеліли, побачивши золоті бані на високих кручах правого берега. Замилувались, як і татаро-монголи колись, перед тим, як грабувати та палити Київ.

Невдовзі й розбиті церкви постали перед Григорієм – то в одному, то в другому місці з’явилася пожежа, димлять найбільші маєтки, а шестиповерховий будинок Грушевського майже весь в огні. Навіть чути, як у ньому кричать люди та верещать діти, про що повідомляли очевидці. Усе цінне червоні грабіжники винесли звідти ще перед пострілами – коштовні речі, золото та цінні папери, для всіх інших двері були зачинені. А виставлений озброєний караул не підпускав навіть пожежні машини.

Поки моргнув він очима, уже й Київська лавра перед ними з’явилася. Тільки не молилися там ні люди, ні монахи – усі поховалися. У святій обителі хазяйнували матроси – одні намагалися закопати убитого митрополита Володимира, який не хотів віддавати святі скарби, а інші збиралися тікати з награбованим золотом.

У той час бігали по місту справжнісінькі татаро-монголи – бо й жадоба до чужого, й жорстокість та сама, що й сімсот років тому. Вони ховали награбоване й один від одного, адже звичка штовхала і в свого щось поцупити. А невдовзі почали вимагати в начальства відправити їх додому, бо воювати їм більше не хотілося. Та так розійшлися, що й офіцери не могли їх утихомирити, адже нічиєї крові ці вояки вже не боялися. Від того навіть Муравйов почав погано спати. Не став власноручно й стріляти неугодних, наказавши зробити те своїм заступникам. І аж після того, як він пообіцяв підвищити їх до генералів, виконання його наказів знову стало святим ділом.

Уже й думати не хочеться Григорієві про те диявольське пекло, а воно знову й знову лізе в очі. Тепер багаті біженці з Москви та Петербурга місця собі не знаходять. Прибули до Києва, аби не тільки самим від своїх більшовиків сховатися, а ще й добро своє зберегти. Уже який тиждень носяться з пузатими портфелями, набитими золотом та грошима, аби й тут не стати наживкою для біснуватих червоноармійців. Невдовзі й вони опиняються серед убитих, і також голі, бо й своїх змушували віддавати пролетаріату все, навіть одяг. Саме біля таких спинялися бродячі собаки, вибираючи жирніше м’ясо, аби вночі наїстися вволю. Згодом стали й серед білого дня стерегти свою здобич, навіть на живих людей нападати, які часто навідувалися сюди, шукаючи рідних та родичів.

Три тижні для таких кровожерливих нападників пролетіли, як три дні. А коли поблизу Києва з’явилася німецька артилерія, з якою воювати війська Муравйова не збиралися, ураз стали схожими на полохливих зайців, які аж тремтять від кожного пострілу, та все ж кинути награбоване добро не можуть – тягнуть його на залізницю. Спішно тікаючи, ледь не забули стерти напис на своїх бронепотягах: «Смерть украинцам!»