Читати книгу - "Політ ворона. Доля отамана"

Може б, і далі думав Григорій, але тут заворушилася площа, закричали хлопчаки, повідомляючи про наближення визволителів. Усі швидко стали обабіч дороги, намагаючись звільнити її для таких гостей. За хвилину вже й тиша встановилася – та така, що чути було, як і сусід дихає.

Люди, звикнувши ходити у сірому та чорному, і сьогодні так одяглися, аби ніхто на них не звертав уваги, – лише одна дівчина і вродою, і гарною вишиванкою виділялася з натовпу. І не було тієї людини, яка б на неї не глянула. Ще зовсім недавно за таку сміливість вона б зазнала страшних тортур, а зараз лише ловила на собі здивовані очі та радісні усмішки.

У той час німці «залізними колонами» вже крокували містом. Ще не доводилось ізюмчанам бачити таку армію, від злагодженого руху шеренг якої аж дух забивало. Усі були мов заворожені, мовчки махали руками, лише дехто щось вигукував. Якась згорблена бабуся хрестила їх пучкою із трьох скручених пальців, трохи молодша хрестилася сама, аби ці не стали такими, як попередні їхні «гості», а всі разом дивувалися: куди подівся їхній страх?

Серед них була й Настя, вона крутила головою в різні боки, намагаючись нічого не проґавити. А побачивши на невеликій трибуні серед залишків місцевої влади і свого Григорія, який усе ще був комендантом Цареборисова, не зводила з нього очей. Навіть зараз серед чоловіків різного зросту він зовсім не здавався маленьким. Був би високим – сказали б, що він богатир, а так вважали його згустком нікому не відомої енергії. Він і сьогодні це доводив, одягнувши свою гарно підігнану форму петлюрівського офіцера, на яку прикріпив усі чотири Георгіївські хрести та дві медалі.

Серед тієї публіки, що вітала визволителів, він був найбільш помітним. І настрій був хороший, поки німці перед ним не з’явились, після чого Настя навіть стиснуті кулаки помітила. Хто, як не вона, знає свого сина – щось його дуже вразило. Він же за секунду міг так запалитися, що тоді стережись! А сила все додається і додається – за мить так розпирає зсередини, що хоч косу давай йому в руки.

Таким і залишився в її очах, коли вони з Петром поверталися додому. І тільки згодом вона побачила зелені поля, прозору далечінь і чисто синє небо над головою. І до того їй добре дихалося, неначе весняне повітря не входило в її легені, а вливалося, як прозора вода з гірського струмка у високу амфору з тоненьким горлечком. Таку картину вона бачила на стіні в маєтку пана Рибоп’єра, куди раніше возила сир та масло.

– То де ж твої гості? – пригадала вранішню з Петром розмову. – Невже у твою хату не хочуть? – чомусь дивною здалася його мовчанка. – Ти б їм розказав, що у всіх сільських хатах одна кімната, а в тебе дві, і не земляна долівка глиною мазана, а дерев’яна підлога з хороших дощок, ще й пофарбована, – сама аж засміялася, такою дивною здалася їй його задумка. – Тільки правди не кажеш, що ж надумала твоя голова, – хитала своєю та намагалась розгадати. – Дивись, Петре, дружина ще й зараз вродлива, може, й чоловіків не розлюбила, а ти сам їх у хату приведеш. Бачив, які там крокували? Високі, дужі, просто красені, – а він і на це не відповідав. – То ти заходив у міську управу чи ні? Охочі взяти до себе визволителів там записувалися.

– Розумієш, – совався той на возі, – вранці справді записався, а після того, як їх побачив, побіг і замалював своє прізвище та адресу. Тепер аж голова обертом іде – візьмуть та й приїдуть, – відчувалося, що дуже нервував. – І що робити? Вони ж, мабуть, надовго, – знову його м’яке місце ковзалося по старих дошках.

Як не смішно було Насті, але вона й виду не подала, вдавала, що співчуває.

– Думаєш, що за дев’ять місяців уже й дитина в хаті може закричати, – уміла вона перехопити чужі думки. – А як не хочеш, скажи, що вона в тебе тифом хворіє, поклади її на ліжко, замотай голову старою хусткою, нехай лише очі блищать. Ніхто ж не перевірятиме, навіть наближатися не стане, – і так їй хотілось сміятися над своєю вигадкою, що ледве себе стримала.

– А й правда! Дай Боже тобі здоров’я! – на радощах Петро мало з воза не скочив. – Ото ти придумала! Усе вийде, Настю! – так він голосно крикнув, що й кобила налякалася та бігцем припустила.

– А може, нехай би… – одразу кинула на нього лукавий погляд. – Порядні люди, це ж не оті дикі звірі, які ґвалтували всіх, хто під руку потрапляв, навіть старих. До того ж діток у вас немає.

– Ні, ти що! – здається, він про таке навіть боявся подумати. – Вона й сама без дітей звикла, спить, скільки їй захочеться, купує, що сподобалось, – про свою дружину він завжди говорив лагідним тоном. А коли ще трохи поковзався на возі, знову до того повернувся. – Ні… Ні… – довго тягнув, але заперечував уже не так категорично. – Ще якби не знав, то… – а про це вже й зовсім тихо, тільки зітхати почав частіше, та так важко, що аж Насті шкода його стало. – Усе ж не чуже було б… – видно, вуста самі прошепотіли, бо, опам’ятавшись, він аж налякався.

– Отож, ходив колись до моєї родички Марії, треба було її і брати, так тобі найвродливішу подавай. Тепер лише старість зможе внести спокій у вашу хату, а до неї ще далеко, – Настя вже не жартувала, та й Петро все нижче гнув голову.

І знову вони їхали мовчки, він продовжував думати свою думу, а вона, пригрівшись на сонці, стала дрімати. Чи довго так було, чи просто мить довгою здалася – прокинулась від якогось знайомого голосу. Якраз Данило стверджував, що нарешті ці визволителі наведуть у нас лад. Зраділа, що її родич на своїх ногах, бо чула, що пітерські більшовики перед від’їздом порішили всіх залізничників, аби менше лишилося свідків їхніх діянь.

– Уцілів Данило, –