Читати книгу - "Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)"

Проголошення ОУН(Б) «Акта відновлення Української держави» 30 червня 1941 р. у Львові і реакція на нього німецького керівництва були розцінені польськими політиками і військовими як свідчення відсутності у бандерівців відчуття реальності. Вони зазначали, що бандерівці, «дбаючи, передусім, про швидкість в реалізації своїх задумів, основне завдання вбачали в тому, щоб не пропустити нагоди для проголошення акта і потім поставити німців перед доконаним фактом». На думку поляків, така позиція ОУН(Б) «призвела до видання низки гротескових документів, з яких жоден не мав важливого значення. Ухвалені декларації, що були пересипані пишномовними фразами, залишилися лише на папері»[194].

Інакше оцінювали представники польських організацій дії на той час ОУН(М). Вони вважали, що мельниківці правильніше оцінили ситуацію та можливості, які вона відкривала. Політичної діяльності ОУН(М) не розвинула, натомість, офіційно тримаючи у своїх руках керівництво українською громадою в Генеральному губернаторстві, розбудувала там громадське, господарське та культурне життя. На Холмщині, Підляшші та Лемківщині мельниківці проводили політику «деполонізації», тобто усували польський елемент з усіх сфер суспільного життя[195].

Поза сумнівом, керівники польського підпілля надто критично висловлювалися щодо проголошеного ОУН(Б) «Акта» від 30 червня 1941 р. Напевно, не можна назвати цілком справедливою і їхню оцінку дій ОУН(М), адже не самі мельниківці, а нацисти руками мельниківців проводили цю політику «деполонізації».

Варто наголосити на тому, що після нетривалого періоду зближення між українцями і поляками, викликаного спільним спротивом радянізації Східної Галичини і Волині, з вступом на цю територію німецької армії неприязнь у відносинах між ними відновилася. Вона виплеснулася, передусім, на шпальти української преси, яка почала з’являтися відразу піс-ля захоплення німцями Львова. Уже перший український тижневик «Українські щоденні вісті» містив нападки на Польщу та поляків. На думку останніх, цей тижневик, не встигнувши ще потрапити під німецький контроль, цілком відображав настрої української громади Львова, оскільки був органом міської управи.

У статті «Поголоски?», вміщеній у № 18 тижневика від 26 липня 1941 р., автор зазначав, наприклад, таке: «...через море крові, яку пролляли більшовики, здавалося б, що не знайдеться жодного народу, який би не був вдячний німцям за визволення з більшовицької неволі. Проте очевидною є співпраця поміж поляками і євреями, яких пов’язала прихильність до більшовиків, а також ідея винищення українства. Немає жодної підлості, яку б не скоїли ці московські приплічники. Навіть у в’язницях, де всіх гризли одні й ті самі вши, деякі з них з ненавистю ставилися до українців та відігравали там сумну роль. Їхня чорна робота українцям добре відома. Місцеві польські елементи ненавидять українців за те, що вони співпрацюють з німцями, тоді як українці пишаються цим, оскільки німці б’ють найбільших злочинців світу».

Далі у статті йшлося про те, що деякі польські організації поширювали чутки про надання найближчим часом Англією і Америкою військової допомоги Росії. Як зазначав автор, поляки стверджували також, «що західні країни та Росія, а разом з ними і польські легіони на чолі з військовим генієм — Сікорським — спільними зусиллями переможуть Німеччину та переб’ють українців — погромників більшовиків, євреїв та поляків».

Насамкінець у статті підкреслювалося, що українці вірять у блискавичну перемогу Німеччини і поразку більшовицької Росії та західних плутократів, а розповсюдження поляками різних чуток є небезпечною для них справою[196].

Слід гадати, що подібні за характером статті в українській пресі спричинили численні скарги з боку поляків, з якими вони неодноразово зверталися до німецької окупаційної адміністрації. Тільки цим можна пояснити ту обставину, що наприкінці серпня німці заборонили видання «Українських щоденних вістей». Замість них почала виходити німецька газета українською мовою «Львівські вісті», яка вже не порушувала основних засад німецької пропагандистської політики.

Упродовж липня 1941 р. німці інтернували всіх членів створеного бандерівцями у Львові уряду на чолі з Я. Стецьком. 1 серпня вони створили з трьох довоєнних польських східних воєводств — Львівського, Станіславівського і Тернопільського — дистрикт «Галичина», остаточно перекресливши надії ОУН на можливість відновлення на цій території Української держави. Згідно з розпорядженням губернатора Г. Франка дистрикт від листопада 1941 р. вже вважався складовою Генерального губернаторства і жодним чином не відокремлювався від решти його території.

Натомість Волинь було включено до рейхскомісаріату «Україна» на чолі з Е. Кохом і відділено від ГГ кордоном, що пильно охоронявся німцями. Ці події не могли не вплинути на ставлення українських націоналістів як до німців, так і до поляків.

10 серпня 1941 р. між членом ліквідованого німцями українського уряду адвокатом Володимиром Горбовим та одним із представників польського підпілля у Львові відбулася перша офіційна розмова щодо майбутнього українсько-польських взаємин. На запитання поляка про те, чи не збираються українці, з огляду на останні події, переглянути своє ставлення до німців, В. Горбовий відповів: «Українська громадськість буде надалі послідовно підтримувати німців». Далі В. Горбовий підкреслив: «Навіть якщо після зайняття території Радянської України останні застосують проти українського незалежницького руху репресії, а він опиниться в Дахау, то й там виступатиме за союз українців з німцями». На його думку, випадки неприязні до німців і розчарування ними траплятимуться, проте обов’язок провідників ОУН полягає в тому, щоб впливати на суспільство, аби уникнути ворожих щодо німців виступів.

Незважаючи на останні події, В. Горбовий був задоволений перебігом військових дій на фронті. З перемогою Німеччини він пов’язував позитивні зміни у вирішенні українського питання, оскільки ця перемога мала послабити двох найближчих ворогів України — Польщу і Росію. Адвокат