Читати книгу - "Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)"

На чергове запитання польського діяча про те, чи не спровокують дії українців щодо об’єднання різних територій в одну державу конфлікт не лише з Польщею і Росією, а й з Румунією і Угорщиною, В. Горбовий відповів так: «Ужгород і Чернівці мають для українців другорядне значення, натомість Львів і Галичина — це символи відродження українства». Тому, як уважав український представник, якщо у майбутньому доведеться вирішувати питання про входження цих земель до складу України з поляками, то останні психологічно цілком готові до того, щоб урегулювати його мирним шляхом. Отже, на думку В. Горбового, на українців і поляків чекало повторення подій 1918–1919 рр. З приводу останнього запитання про те, якими будуть дії українців, якщо Німеччина програє війну, член українського уряду зазначив, що українська громада у Сполучених Штатах докладає певних зусиль для налагодження стосунків з «альянтами»[197].

Чергова офіційна розмова між членом ОУН(Б), цього разу українським політичним письменником і експертом у радянських справах доктором Борисом Левицьким, і представниками польського підпілля відбулася в жовтні 1941 р. у Варшаві. Український діяч охоче погодився на переговори щодо опрацювання спільних засад у проведенні антинімецької політики. Він визнав, що бандерівці болісно сприймають факт «стовідсоткової співпраці з німцями українських офіційних осіб, оскільки розуміють, що нова Європа будуватиметься за англо-американськими, а не за німецькими рецептами».

Левицький не схвалював ворожої налаштованості переважної більшості української людності щодо поляків. Однак і від останніх він вимагав, аби вони припинили антиукраїнські випади. Крім того, представник ОУН(Б) наполягав на тому, щоб під час усіх наступних українсько-польських переговорів обидві сторони виходили з положення, що обов’язково має постати незалежна Україна. При цьому територіальні суперечки, на його думку, могли бути врегульовані після закінчення війни[198].

У грудні 1941 р. з польськими організаціями зав’язали контакт і мельниківці. Під час переговорів, що відбулися у Львові поміж діячем Бюро інформації і пропаганди СЗБ М. Жулавським і головою УЦК В. Кубійовичем, останній з метою остаточного врегулювання територіальної суперечки запропонував розмежувати територію проживання українців і поляків по лінії річок Буг, Гнила Лина та Лімниця. При цьому він уважав можливим, у разі необхідності, здійснення переселення людності «на зразок німецьких експериментів». У разі згоди польської сторони В. Кубійович радив спільно звернутися з подібним проектом до німецьких окупаційних властей. Голова УЦК в принципі визнавав непорушність кордонів II Речі Посполитої, а українським територіям у складі майбутньої Польщі пропонував надати широку автономію на зразок давньої Сілезії[199].

Нагадаємо, що така позиція цілком суперечила концепції ОУН(Б) щодо створення Української самостійної соборної держави на всіх етнічних українських землях. Через це бандерівці неодноразово застерігали В. Кубійовича, аби він не перебирав на себе право втручатися у вирішення цього питання. Але, з іншого боку, відомо: хоча УЦК й намагався відігравати роль третьої сили, не беручи участі у партійних чварах, які мали місце у середовищі ОУН, В. Кубійович, проводячи переговори з польською стороною, нерідко перед тим консультувався з мельниківцями[200].

Прагнення обох сторін виробити платформу для спільних дій і тим запобігти розгортанню українсько-польської ворожнечі виявилося нездійсненним. Погіршення становища вермахту на Сході перекреслило будь-які можливості для досягнення порозуміння між представниками українського і польського незалежницьких рухів[201]. Зазнавши великих людських і матеріальних втрат на фронті та опинившись перед неминучістю затяжної війни, німецькі окупанти вдалися до грабіжницьких заходів щодо підкорених народів.

Документація українських і польських підпільних організацій з різних окупованих теренів з національно мішаним населенням свідчить про те, якою напруженою стала моральна атмосфера в тилу гітлерівської армії. Як українська, так і польська людність відчули на собі в повному обсязі акції з конфіскації сільськогосподарських продуктів (так званий контингент) і каральні експедиції по селах у разі якихось ускладнень з їхнім постачанням, різного характеру примусові роботи на користь окупаційних властей, вуличні облави на людей з подальшим вивезенням на роботу до Рейху, важкі матеріальні умови, а іноді навіть голод через відсутність роботи або мізерність заробітної платні. Не повинно дивувати те, що кожен у такій ситуації намагався вижити за рахунок сусіда, тим більше, якщо цей сусід був іншої віри та національності.

Український і польський сільський люд ставився до німців однаково вороже. Інакше сприймала окупантів інтелігенція, становище якої було особливо важким. Частина її працювала на пошті, в судових та фінансових закладах, у шкільництві, на фабриках. Наприклад, в IT протягом 1939–1941 рр. відкрилися майже тисяча нових українських шкіл і така сама кількість кооперативів. Решта інтелігенції намагалася працевлаштуватися в окупаційних установах.

Переважна її більшість як українського, так і польського походження співпрацювала з німцями. Серед солтисів, війтів та бургомістрів знову ж таки як з українського, так і з польського боків нерідко траплялися особи, які надто запопадливо виконували вказівки окупантів і були відвертими запроданцями та прислужниками. Вони використовували своє службове становище і кривдили не лише представників інших національностей, а нерідко й своїх «краян»[202].

Утім навіть ті українці й поляки, що працювали в окупаційних установах за завданням своїх патріотичних організацій, намагалися спрямовувати діяльність німецьких властей на користь своїх «співвітчизників», а з іншого боку, сіяти недовіру до «чужинців». Так, наприклад, великою довірою в окупантів користувалися польські перекладачі (та й не лише вони), які своїми діями неодноразово намагалися підштовхнути німців до антиукраїнських заходів[203]. А, скажімо, там, де в поліції