Читати книгу - "Все буде добре"

– Та що ти знаєш, шмаркачу?

Дійсно, що він тоді знав? Та й що він знає тепер? Він лише бачив материні сльози та пообіцяв собі, що його дружина ніколи не плакатиме через зраду. І от, маєш. Антон гірко усміхнувся. Правильно кажуть: «Життя – це те, що стається, поки ти будуєш свої плани». Але другий шанс рідко підвертається. Цю науку Антон добре вивчив. Значить, доведеться робити вибір, яким би важким він не був.

Він знову взявся за телефон і знову його відклав. Біля Марії на касі стояв якийсь пацан і щось їй розповідав. Вона мило усміхалась у відповідь. Антон заховав телефон і рушив до них.

– Обережно, – буркнув він, штовхнувши хлопця.

– Тобто? – обернувся той.

– Я кажу: обережнішим треба бути. Це все ж таки публічне місце.

– Не поняв. Це ж ти мене штовхнув, – здивувався пацан.

– По-перше, не ти, а ви. А по-друге, давай вийдемо, і я тобі поясню все, що ти «не поняв», – процідив чоловік, стискаючи кулаки.

– Так, спокійно, – втрутилась Марія. – Я думаю, нам потрібно відійти.

Вона відтягнула Антона вбік і стурбовано глянула на нього: чоловіка трусило чи то від холоду, чи то від люті.

– Що вже сталося?

– Це твій знайомий? – якомога спокійніше витиснув із себе Антон.

– Ні. Просто підійшов, попросив прикурити…

– А потрахатися він тобі не пропонував?

– Що?

– Що чула! – Антон міцно стиснув плечі Марії, перш ніж та встигла зробити крок назад. – Я не хочу тебе втратити ще раз! Чуєш мене? Більше я тебе не втрачу! Ніколи! – чоловік міцно притиснув застиглу жінку до себе.

У невеликій двокімнатній квартирі пахло рибою. Великий окунь рівномірно вкривався золотою скоринкою в духовці, а на його тріумфальне повернення чекали печена картопля та трохи недоречний о такій пізній годині борщ. Тендітні руки вправно кришили овочі на салат, а погляд усе повертався до маленького годинника біля плити. Сьогодні Антон обіцяв бути раніше, і Катерина хотіла встигнути до його приїзду. Помідори перемістились із холодильника на розподільну дошку, жінка вловила своє відображення в дзеркальній поверхні дверцят і всміхнулась. Розпатлане волосся, яскравий фартушок, руки по лікоть у спеціях. Типова господиня! От тільки сяючі очі видавали, що не з примусу, а за власним бажанням.

Катя не розуміла цих сучасних тенденцій. Зрештою, хіба це погано – бути домогосподаркою? Намагатись догодити своєму коханому, забрати з його життя зайві думки й натомість заповнити любов’ю? У її селі, куди революційні настрої помираючого Радянського Союзу докочувались із солідним запізненням, теж уважалось хорошим тоном, коли дружина працювала в колгоспі, а чоловік перебивався бутербродами та зайвою чарчиною. І коли всі рвались у місто на грошові посади чи просто задля власного розвитку (що б кожен не вкладав у ці слова), Катя була не проти залишитись у селі. Було б заради кого.

Аналізуючи себе колишню й теперішню, Катя розуміла: їй ніколи не бракувало ні краси, ні розуму. Але коли доходило до справ любовних, дівчина завжди пасла задніх. Їй завжди не ставало впевненості (чи наглості, як казала баба Параня). Тому дівчина проводила години вдома, укотре перечитуючи маленьку батькову бібліотеку, або сиділа біля сусідки Олі та вдихала запахи гною, коли в альтанці під звуки забороненої закордонної музики кружляли закохані пари. Навіть зараз, багато років потому, вона пам’ятала, як її кулачки міцно стискали сукню, а очі вихоплювали з напівтемряви розпашілі обличчя дівчат і розтягнуті в усмішці губи хлопців.

Скільки разів вона потай цілувала яблука та мучилась у здогадках: схоже це на справжні цілунки чи ні? І коли губи закоханих пар торкались у запальному танці, Катерина нервово совалась на лавці: чи, бува, ніхто не дивиться на неї, чи нікого не здивує те, з яким поглядом вона стежить за чужими любощами? Але вся пересторога зникала, коли на майданчик виходив Антон.

Лише на рік старший за неї, добрий та щирий хлопець із сусіднього будинку завжди вітався при зустрічі й жартував за нагоди, а вона губилась і вичавлювала з себе слова. Звісно, він же ж – перший хлопець на селі. Хуліган, задирака, душа компанії. І допоможе, і розвеселить, і нашкодить – хлопчисько. Та й пара в нього є під стать – Марічка, «снігова королева». Вродлива, розумна, трохи чванько, але завжди знає, що і як зробити, щоб отримати з того вигоду. І вона, Катруся: звичайна сіра мишка із сором’язливим характером, посередньою вродою та русявою косою. І залишалось їй лише шкодувати про те, що життя – не любовний роман, і в реальності не все завжди буде добре, та доля мала щодо неї особливі плани. Одного разу на їхню вулицю приїхав Сашко.

Катруся не любила городських. До однокласниці Іринки часто приїжджала сестра разом зі своїми подругами, і вони всі як одна були хвальками, що насміхались над доярками, гордовито дефілювали вулицями в яскравих сукенках і спілкувались виключно ламаною російською, хоча в селі навіть секретар райкому розмовляв українською. Але Сашко виявився не таким. Тихий, простий, він знав, коли треба пожартувати, а коли варто промовчати й підтримати.

Десь тоді й склалася їхня компанія: Антон, який не міг відчепитись від городського гостя, Марічка, що трималася свого хлопця, та Сашко, який чомусь ніяк не міг зрозуміти Катрусиної відлюдькуватості й усе хотів стати її парою. Це було чудове літо – із тих, які ніколи