Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » раКУРС 📚 - Українською

Читати книгу - "раКУРС"

526
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "раКУРС" автора Світлана Талан. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 37 38 39 ... 90
Перейти на сторінку:
раз прийдуть?

— Скажи, що ми тут будемо жити й дитина буде тут навчатися, але я гадаю, що вони вже не прийдуть. Що там у вас?

— І не питай! Біженців море! Обстріли, усе гримить, водогін перебили, тож воду носимо здалеку, немає світла й газу. Як добре, що вас тут немає! Якийсь Армагеддон! То біжимо в підвал, то повертаємось у квартиру. Не знаю, як ми тут виживемо.

Я чую, як мати намагається приховати, що плаче. Її голос повний відчаю. Мама ніколи не була такою.

— Мамо, ви всі зможете виїхати з Луганська? Зараз є така можливість?

— Можемо, але не поїдемо. Ми з твоїм батьком тут народилися, познайомилися, дітей виховували, а тепер кудись їхати? Кому ми потрібні й хто нас чекає? — говорить вона з відчаєм.

— Я чекаю, мої діти, — кажу їй. — Виїжджайте негайно, разом знімемо житло, якось переживемо важку годину.

— Ні, ми вже вирішили, що лишаємось. У багатьох квартирах побиті вікна, двері, звідти все виносять і ополченці, ласі до легкої наживи, і кадирівці, сусіди — і ті не гребують поживитися. Поїхати й усе покинути? Куди тоді повернемося, коли все стихне? Хоч і багатства не нажили, але все одно шкода. Ні, ми залишаємось. Тут хоч стіни рідні є, а там що?

— Будете охороняти речі? А якщо життя втратите?

— То хоча б житло вам лишиться.

— То хоч Солю відправте сюди, — прошу я маму.

— Сама з нею поговори. — Мама пішла передати слухавку сестрі, але в телефоні часто запікало, і я не змогла повторно з’єднатися.

Спроби поговорити по телефону з Андрієм, щоб дізнатися про справи в аеропорту, також були марними, не змогла додзвонитися й Сашкові. На душі було нагромадження суму, тож, коли Іра вклала дитину спати, я вирішила дати їй змогу відпочити й самій розвіятися. З дівчатками ми години зо три гуляли містом. У сквері знайшли лавку в затінку, купили морозива.

— Я не наїлась, — заявила меншенька.

— І я також, — одразу підхопила старша донька.

Не знаю чому, але я повелася на їхні прохання й купила їм іще по пачці. Того ж вечора Маринка почала кашляти й затемпературила. Я лаяла себе за ті зайві пачки морозива, яке в спеку вони швидко з’їли. Маринка відмовилася вечеряти, сказала, що в неї болить горло. В Іри були пігулки від застуди, і ми дали їх доньці. Коли я вкладала дитину спати, вона довго не відпускала мою руку.

— Мамо, ти не поїдеш від нас? — спитала вона вже із заплющеними оченятами.

Я поцілувала Маринку в щічку, погладила змокрілого від поту чубчика.

— Ні, сонечко, я буду з тобою, — пообіцяла я дитині.

Євген

До мене, як і обіцяв, прийшов Юрко. Він десь дістав мені милиці, і ми вийшли з лікарні. Знайшли місце, де можна було спокійно поговорити, сіли на лавку. До цього часу я не зміг додзвонитись у Первомайку й згорав від нетерпіння дізнатися, як там справи.

— Не терпиться дізнатися, що ти проспав, валяючись у реанімації? — усміхнувся Юрко й запалив цигарку. — Багато чого, Женько, змінилося.

— Не муч мене, розказуй уже!

— Навіть не знаю, з чого починати. Укри пішли в наступ, звільнили Сєвєродонецьк та Лисичанськ і впритул наблизилися до Первомайки. Там було так спекотно, що тобі не передати!

— І є руйнування в Первомайці?

— Не те слово. Не знаю, чи лишилися взагалі неушкоджені будинки, — мовив Юрко, озирнувшись. — Антон казав, що деякі квартали зрівняні із землею.

— Як? Як українські війська могли обстрілювати мирне населення?! — обурився я.

— А я тобі розкажу як, — стишеним голосом сказав Юрко. — Козаки розмістили свою артилерію посеред житлових будинків, ось і ловили отвєтку. Вони самі провокували укрів.

— Не можна було таке робити. А як же цивільні?

— Більшість виїхала. Місто називають Хатинню, бо руйнування страшні. У наших було достатньо і «Градів», і ПЗРК, і зеніток, і бронетехніки, тож вистояли, але якою ціною? Знищені школи, дитсадки прямими потрапляннями, нема води. Обстрілами був зруйнований завод, він залив річку мазутом.

— Як же вони там без води?

— Козаки набирають воду з озер і розвозять людям. У багатьох приватних садибах хоча б свої колодязі є, а багатоповерхівкам найтяжче.

— «Веселенькі» ти новини мені розповів, — сказав я після паузи.

Хотів і не міг уявити своє місто зруйнованим. Пам’ять уперто тримала спогади про тихе, спокійне й затишне містечко, де жили прості трудяги заводів та шахт.

— Кажуть, що лишилось у місті всього кілька тисяч жителів, — продовжив Антон. — Жодне підприємство, шахти не працюють, залишилися відчиненими лише кілька магазинів на все місто, але в людей нема грошей, та й купувати там нічого.

— Як же люди виживають?

— Комендант міста відкрив

1 ... 37 38 39 ... 90
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «раКУРС», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "раКУРС"