Читати книгу - "раКУРС"

— Пробував, нема зв’язку.

— Так, із цим також проблема, але ти пробуй, буває, що можна додзвонитися. Вона жива, казав Антон.

— Антон?

— Я ще не все розповів, — зітхнув Юрко й дістав іще одну цигарку.

Я завмер в очікуванні. Щось зсередини підказало, що найгірше він залишив наостанок.

— Що ще?

— Наші козаки пішли в рейд на допомогу козакам, які тримали Попасну. Це було тоді, коли ти лежав у реанімації. Антон також був там і розказував, що з нашого підрозділу багато хлопців полягло. Попри все, козаки двадцять другого липня вимушені були вийти з Попасної й перебазувалися в Первомайку. Укри й зараз обстрілюють з артилерії місто, — розповів Юрко. — Але й це ще не все. Усіх, хто не пішов на Попасну, оголосили зрадниками, тож, друже мій, тепер ти в розшуку як ворог Великого війська Донського. Я мав це тобі сказати, щоб ти був у курсі. Дорога тобі в Первомайку закрита, утім, як і мені.

— Нічого собі поворот! — сказав я.

Не міг повірити в те, що став ворогом на землі, яку захищав і ладен був за неї загинути. До того ж козаки мали знати, що мене відвезли в лікарню.

— Якесь божевілля! — сказав я, усе ще не усвідомлюючи, що оголошений у розшук своїми ж. — А ти чому став ворогом?

— Бо не був у рейді на Попасну.

— Де ти був?

— Із того часу, як доставив вас у лікарню, я не був у Первомайці. Усе, що відбувалося там, знаю від Антона, він і досі там, — пояснив Юрко. — Розумієш, Женько, я не зміг туди повернутися через батьків. Вони переселились у віджату хату. Як-не-як, а сусіди та знайомі знали про це, і мені було просто соромно за них. Та й дівчина мене покинула, знайшла собі іншого… Та це вже й не важливо. Тож я вирішив залишитися в Луганську, записався в лави Армії Південного Сходу й тепер тут на службі.

— Тож ти не пішов на Попасну й також у розшуку? — я гірко посміхнувся.

— Так, колего мій, саме так! — Юрко скривив рота в посмішці.

— Лікарню хоча б не пошкодили? — спитав я, подумавши про Любу.

— Де там! — похитав він головою. — Кілька разів було пряме влучання.

— Про Любу нічого не знаєш?

— Ні. Питав в Антона, та він теж нічого не знає. Казав, що після захоплення укропами Лисичанська та Сєвєродонецька багато лікарів виїхали на ту територію, а твою дівчину Антон жодного разу не бачив, хоча іноді возить туди поранених. Але ти не переймайся, сподівайся на краще та швидше одужуй.

— Постараюся, — зітхнув я.

— І пробуй додзвонитися матері, Любі, Антону, — порадив він.

Юрко допоміг мені дійти до палати, бо я ще не встиг добре опанувати ходьбу на милицях, і пішов, залишивши мені багато інформації для роздумів.

Моя донечка палає. З Іриною ми не змогли збити температуру, тож викликали лікаря до хворої. Швидка приїхала за півгодини. Лікарка, жінка років п’ятдесяти, оглянула Маринку й спитала, чи ми місцеві.

— Ми з Луганська, — відповіла я їй.

— Значить, знову біженці, — промовила вона й почала виписувати рецепти.

Ненавиджу це слово! Які ми біженці?! Біженці — це ті, хто біжить кудись, а ми виїхали. Не назавжди, на деякий час. І слово «переселенці» мені також не подобається. Ми ж не переселялись у квартиру Ірини. Просто маємо пересидіти чорні дні в спокійному місці, щоб незабаром повернутися додому. «Тимчасово переміщені особи» звучить трохи краще й більш справедливо, але назва занадто довга. Краще кинути образливе «біженці», подивитися на нас із жалем, а самій подумати: «Як ви вже набридли! І без вас важко». Напевно, так думає лікарка, яка мовчки щось пише, іноді поглядаючи в мій бік. Що в її погляді? Намагаюся вгадати. Жалість? Напевно. Чи помітила невдоволення на моєму обличчі?

Нарешті вона закінчує писати.

— Бронхіту чи запалення легенів немає, — каже вона. — Дитина дуже застуджена, я виписала ліки. — Подала рецепти. — Якщо за два дні не стане ліпше, викликайте швидку й негайно в лікарню. Якщо ж стан хворої погіршиться, також не зволікайте. Дівчинці потрібно давати багато пити. Їй потрібна хороша та калорійна їжа, — додає наостанок.

Для неї ми біженці, значить, голодні або напівголодні. Невже вона допускає думку, що я б сиділа склавши руки, якби дитині не було чого їсти? Та я б швидше щось украла, але діти б не голодували. Лікарка кидає на мене співчутливий погляд і йде.

Я купила ліки за рецептом, напоїла Маринку й сиджу біля неї. Вона тримає мою руку навіть тоді, коли лежить із заплющеними очима. Я вслухаюсь у її важке дихання, відчуваю, яка