Читати книгу - "Витівки Йонатана Коота"

«Якби не думав про підвищення, то й небезпеки легко уникнув би».

Минали секунди, ніхто не нападав, і кіт, а точніше кицька, навіть не відвернулась від дзеркала, перед яким розпушувала шерсть, і тихенько підспівувала:

«Он яким успіхом користуються сержанти! — із злістю подумав Ерик і ледве втримався, щоб не дзьобнути співачку в хвіст. — Закохалась і нічого не бачить, нічого не чує».

— А от і ні,— буркнув Повзик тихенько, обережно відступив на кілька кроків убік і раптово злетів угору, голосно затріпотівши крильцями. Заклавши бойовий віраж, він випурхнув у широко відчинене віконце.

Сонце вже зійшло, виспівували птахи, квітли дерева, і під солодке гудіння бджіл на землю осипалися білі пелюстки. Всі три труби викидали в повітря важкий від цементного пилу дим, білий угорі і жовтий унизу, але вітер частіше відносив цю отруйну хмару на схід, до вирубаної посеред лісу ділянки, а тут, над берегом Цюркави, буяла зелень, панував спокій і щастя.

— Цікаво, як я за цими бурхливими подіями встежу? — спитався Ерик сам у себе, непокоячись, чи станеться взагалі тут щось таке, про що він міг би згодом доповісти капітанові.

А тим часом він вирішив підживитись, вважаючи, що будь-яку операцію треба починати з сніданку. Перелітаючи з дерева на дерево, виловлював павуків-хрестовиків, хитрих жуків бокоходів, потім заходився видовбувати з-під кори чорного голяка. На якийсь час він забув про все на світі і схаменувся лише тоді, коли щось під ним загуло, завило й застогнало. Затряслося гілля, затремтів стовбур і лопнув з гучним звуком, що нагадував постріл.

Ерик злетів у повітря, коли дерево, товста срібляста ялина, почало падати.

Тільки тепер, прошиваючи повітря в швидких розвідувальних польотах над місцевістю, Повзик помітив, що вагончик Лись-Блися з собакою, прикутим ланцюгом до осі, стоїть на головній алеї між садовими ділянками і базою відпочинку, зовсім близько від оздобленої неоновою вивіскою «Хати Бунгало».

«От здивується капітан, коли я йому скажу, що вони приїхали сюди вночі,— подумав капрал. — Мабуть, їм треба спиляти кілька сухих дерев…» Однак скоро він збагнув, що причина має бути інша, бо працювали зараз усі чотири пилки. Зачіпаючи сусідок своїми розлогими кронами, падали яблуні, валилися груші й сливи, абрикоси й вишні. Сталеві зуби не обминули навіть горобини, яка жалісно плакала, широколистої катальпи і досить примхливого, але напрочуд оригінального заморського флімонодендрона, якого будь-де не садять.

Старенький нічний сторож — доглядач водних велосипедів на туристській базі, прибіг захеканий, намагаючись зупинити одного з лісорубів. Той показав йому на вуха: мовляв, не чує — а потім на ногу, щоб забирався, коли не хоче заробити копняка.

Старий кинувся до вагончика, у віконці якого, розбуджений криками, з’явився сонний Лись-Блись.

— Дерева ріжуть! — гукнув йому сторож.

— Ну й добре. А то тільки шкідники на них заводяться і лоба можна розбити, як налетиш на котресь.

— Але ж ріжуть здорові. Фруктові! І декоративні теж! Навіть флімонодендрон.

— Позначені жовтою фарбою? — спитав лисий, шкрябаючи бороду.

— Позначені,— ствердив старий.

— Ну й добре. До вечора, лись-блись, буде порядок, та й по всьому.

— О господи… — старий перехрестив спочатку себе, а потім обліковця у вікні.— Диявол чи божевільний.

Він підбіг до телефонної будки, схопив трубку.

— Амеліє! Це я, твій Бонавентурек… Ні, нічого я не пив, це дерева в садках пилками… Ні, ріжуть усе підряд безжально. Слово улана… Грай, люба! Бери мою сурму і грай!

Хвилиною пізніше пані Амелія повідомила про нечувану подію пані Валентину і пані Держиславу, які протягом наступних шістдесяти секунд поінформували кожна двох сусідок, що збільшило кількість посвячених осіб до семи. Потім Амелія підняла по тривозі ще двох; неважко полічити, що на третій хвилині про злочин довідалося ще вісімнадцять, а разом двадцять сім осіб; на четвертій — 81; на п’ятій — 243; на шостій — 729, а на сьомій… У містечку жило близько п’яти тисяч чоловік, тому на восьмій хвилині знали вже не тільки всі, а півтори тисячі були повідомлені навіть удруге.