Читати книгу - "Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде…"

– Я лиш вчора звідти. Двісті літрів кріпака купила для теклівських кендюхів. Витрусила гаманця до дна. Ще двадцять вісім гривень винна Маріуці. То з весіллям, Касю, не квапся, не витягнемо зараз навіть на селянському рівні. Протримайся ще, поки ці чужаки при владі… Протримайся, доцю. Погуляй іще. – Мама обняла двома руками кермо, налягла на нього все ще пишними, тугими грудьми і раптом загонисто заспівала:

– А я собі гуляю, як рибка по Дунаю… Як рибка з окунцями – я молода з хлопцями…

Катерина тихенько підтягнула мамі, скинула ранця на заднє сидіння, покрите гуцульським ліжником. Перед очима в неї розгойдувалася маленька іконка на жовто-блакитній нитці. Кася взяла її в руки, вдивилася. Це була її фотографія. Вона обняла маму так міцно, що та ледве втримала кермо й одвела машину від глибокого кювету.

– Я не по гроші, мамо. Я – по мамцин розум і раду. У Києві на вокзалі купила пляшку «Таврії», два бублики і шоколадку. Давай заїдемо в М’ятну Яму та поговоримо без тата. Ти ж у мене ще й подружка, правда?

– Їй-бо-присій-бо,[70] ти вже, дівко, хочеш заміж!

– Низько береш, мамцю. Пропонують більше! Та про це у М’ятній, де ти мене зачала з покійним татом… І пом’янемо його.

– Ох і закрутила ж… Йосип на Говерлі…

Яна до знемоги намолилася і накаялася перед Господом, перед Орантою в жовто-блакитних строях, з руками, піднятими для обіймів цілого народу. Яна високо закидала голову, звертаючись до Ісуса Христа під високим зводом купола, але не бачила в темряві його лику. Знала: ось там він, над нею, з величезними печальними очима, що набачилися усіх скорбот світу і людства.

Вона часто тут бувала як голова уряду, на різних урочистих оказіях, переступала поріг Святої Софії з невимовним трепетом, що гарячковито розтікався по всьому тілу, але тільки одного разу підвела погляд на Ісуса з благословляючим жестом, з книгою, пригорнутою до серця… І не очі – очища, переповнені смутком і добротою.

Яна ревно просила в Нього пробачення за всі великі й малі гріхи, які визнавала за собою.

І що, народившись в Україні українкою, до двадцяти п’яти років була байдужою до неї, мала її лише за умовну географічну територію в складі імперії, не володіла її мовою, а вистачало послуговуватись «язиком». Та й звідки мені було знати тебе, Україно, звідки?

З робітничого передмістя зі старими бараками, збудованими полоненими німцями, де вранці всі бігли на зміну до металургійних заводів, а ввечері повертались, ледве волочачи ноги (жінки, виснажені працею і відстоявши чергу за хоч якимсь харчем, а чоловіки – вже п’яні)? Із примітивним суржиком на устах. Яка там у дідька Україна? Яка!

Тато покалічився на заводі і швидко спився, і помер на автобусній зупинці того дня, коли я поверталася зі школи, першого вересня, щойно пішовши до першого класу. Ми залишилися удвох з мамою – прибиральницею в технікумі.

Отака Україна. Прости мені, Боже, прости це невігластво. Росла, як лобода при дорозі. Із запізненням я прийшла до тебе, Україно, тому повинна покутувати. Таких, як я, в тебе мільйони. Ми прокинулися лише в дев’яностих. Просиналися важко, болісно, як після летаргічного сну, після анабіозу. Далеко не всі. Багато хто залишився у звичному для нього стані.

Я ж переходила з одного життя в інше. Переходила з острахом, повільно, ніби боялася, що воно мене не прийме, тоді ще таку ніяку, себто «нікаку».

Мене лякали тодішні радикальні патріоти. Політв’язні – зрозуміло, люди-одчайдухи, самозреченці задля ідеї Незалежності. Левко Лук’яненко, В’ячеслав Чорновіл, Михайло і Богдан Горині, Михайло Косів, Панас Заливаха, Микола Горбаль, Ігор Калинець… Але ж звідки взялися інші революціонери, які були тут, де й ми, по цей бік колючого дроту, де нібито вільні, не в підпіллі? Однак перші і другі згодом у більшості стали моїми союзниками.

Прости мені, Господи, такий довгий духовний блуд. Прости.

Прости і за вигиблу душу мого ненародженого синочка. Непрощенний гріх. Виросла в безпросвітніх злиднях, на мамину мізерну платню. У студентські роки єдина моя обновка – газовий шарфик, і незмінні, єдині темно-синя спідничка та рожева кохтинка.

А на початку дев’яностих ми з Ігорем ризикнули взяти кредит і розпочали свою справу на енергетичному ринку. І нам так повелося, аж голова обертом! Я завагітніла. І довго вагалася: залишити чи звільнитися? Кілька разів приймала рішення – залишити! Однак Ігорева впертість взяла гору. Фірма саме залізла в авантюрний проект із Дрогобицьким нафтопереробним, моя декретна відпустка могла довести нас до банкрутства. Я пішла до гінеколога.

Пробачте мені, Ісусе і свята Марієчко. Продала душу дитячу клятій Момоні… А проект все одно провалився.

Та найбільший мій гріх – дозволила Хаму з його дикою ордою захопити країну. Після їхніх кривавих бенкетів, після десятків тисяч розстріляних, закатованих, закопаних у терикони і смітники конкурентів – вони повністю залякали і окупували свою депресивну пролетарську вотчину на східній окраїні щойно відновленої держави. Півтора десятиліття вони тупо і за безцінь