Читати книгу - "Анна Київська – королева Франції"

Отож Анні ще довго-довго після приїзду її до Парижа Франція здавалася чужиною безпросвітною.

Їй, киянці, яка виросла у високоосвіченій православній країні, в умовах слов’янської культури, нелегко було пристосуватися до умов життя французької знаті тих часів.

Франція була роздрібненою державою. Влада короля не поширювалась на всю країну. Йому належали невеликі володіння з містами Париж на Сені та Орлеан на Луарі. Але король не був повним хазяїном навіть у своїх володіннях, адже на його землях войовничими, здебільшого ворожими фортецями здіймалися замки непокірних васалів. Господарі їх безкарно займалися в країні розбоєм. Навіть король наважувався на проїзд з одного свого міста в інше тільки в оточенні добре озброєного почту. Під самим Парижем один такий васал-розбійник збудував замок і хапав людей, які проїздили мимо, та застосовуючи тортури, вимагав у них гроші. У короля – на відміну від його васалів – не було ні постійного війська, ні чиновників, йому доводилось за все це боротися. І в таких умовах зміцнювати своє королівство, якому в майбутньому судитиметься стати Францією.

Чи обітниця подіяла, чи всьому свій час підійшов, а тільки королева Анна у своєму не такому й довгому заміжжі народила трьох синів. Перший, Філіпп (1052–1108), прозваний Добрим, пізніше стане королем Франції. На честь його народження мати збудує монастир Святого Вікентія в Санлісі. Потім вона народить ще двох синів: Роберта (1055–1060), який помер ще в дитинстві, і Гуґо (1057–1102), який стане графом Вермандуа і прославиться в перших Хрестових походах. Королева Анна навчила своїх дітей грамоти, мовам, арифметиці та історії. На відміну від батька, майбутній король Франції Філіпп I став освіченим монархом свого часу[12]. Обидва вони – і Філіпп I, і Гуґо Великий упродовж всього життя зберігали не лише глибоку повагу, а й любов до матері-королеви.

Сини були її утіхою і любов’ю. Дивлячись на них, хотілося жити і радуватися життю.

Батько на синів особливої уваги не звертав.

Король майже ніколи не бував у Парижі, як завжди, з однієї сутички кидався в іншу, Анна сама виховувала дітей. I все ж, якщо звернутися до історичних документів, Генріх рахувався з думкою дружини: на багатьох державних актах та грамотах, що дарують пільги чи жалують вотчини монастирям і соборам, можна прочитати:

«Із згоди дружини моєї Анни».

«У присутності королеви Анни».

Так на жалуваній грамоті суассонському абатству є її власноручний підпис кирилицею: «Анна регіна» – «Анна королева». (У Франції Анна мала друге ім’я – Агнеса, і воно теж часто зустрічається на документах.)

Анна була кмітливою та розумною і, що головне, сміливою та рішучою, тож поступово і мовби непомітно стала співправителькою Генріха І часто й сама, як короля не було в Парижі, підписувала ті чи ті документи, ставила печатку, і вони у Франції мали силу закону.

Анна з дітьми жила при дворі, який періодично – з тих чи тих причин розташовувався в різних містах. Крім Парижа Анна жила в Санлісі, Суассоні, Ліоні та в Орлеані, де займалася не лише вихованням дітей, а й за відсутності чоловіка вирішувала – не без успіху, – і багато державних питань.

Попри все, подружнє життя – хоч у ньому й не було по суті любові, яка буває між чоловіком та жінкою, все трималося на повазі й сімейних узах. І так, здавалося, буде завжди, як довгим-предовгим буде їхнє подружнє життя.

Адже вони – король і королева.

А це більше, аніж просто подружжя. Це більше, ніж навіть любов. Бо у них – королівство. Яке треба розширювати і зміцнювати. І творити з нього державу під назвою Франція. Щоб вона в майбутньому стала великою, могутньою, знатною і славною. Щоб багатьом, навіть не французам, хотілося б у ній жити. Не міфічними блаженними, а просто… просто щасливими.

Щоб столиця її Париж стала найзнаменитішою столицею Європи. Про це вони не раз говорили, як зрідка залишалися наодинці. І це буде. Так вони вірили. Король і королева. Але щоб мрії збулися, потрібно багато і тяжко працювати. А ще потрібен час.

А часу у них уже не було. Зокрема в короля – дні його перебування на цьому світі вже виявилися вичерпаними.

Генріх I негадано, щоб не сказати раптово, помер 4 серпня 1060 року у Вітрі-о-Льєж, коло Орлеана. В розпалі приготування до війни з англійським королем Вільгельмом Завойовником.

Буцімто від цирозу – хронічне захворювання печінки, що вражає ще й нирки (сьогодні це зветься нефроцироз) та легені – пневмоцироз. Врятувати його величність, та ще в тих умовах, у тім