Читати книгу - "Анна Київська – королева Франції"

Старі люди ще й нині пам’ятають, що колись, давним-давно, не за нашої, як кажуть, пам’яті, може, й тисячу літ тому біля Києва був собі триголовий змій, або ще дракон, званий Гориничем… Хоча це так мовиться – триголовий, тоді ж як скільки в нього насправді було голів – хто знає. У такого поріддя може бути і три, і шість, і дев’ять, і навіть дванадцять голів.

Може, він таки зроду-віку звався Гориничем, бо горе усім ніс, може, якимось Зміуланом чи Тугарином – цієї нечистої сили на Русі завжди було предосить. Особливо біля Києва.

Жив він десь над рікою – коли біля Києва, то ясно, що над Дніпром, там у нього печера була, де він ховав скарби незліченні (навіть сам їх не міг порахувати) та ще викрадену царівну – «руський полон»; там же у нього виростало його зміїне потомство – щоби на Русі Гориничі багатоголові не переводилися. Ще кажуть, у нього десь і постійне житло було – залізна хата на дванадцяти дубах, що підвішена за дванадцять кованих ланцюгів.

З’являвся Змій Горинич незмінно в супроводі шуму-гаму, коли «дождь дождит», «гром гремит», а з ніздрів його полум’я шугає, з вух дим валує, мідні кігті на лапах блищать…

Так їй, ще малій Анничці, до всього цікавенькій, няня баяла. Лякала крилатим багатоголовим драконом (ба, у нього ще вісім чи скільки там хвостів, неодмінно залізних, було), як Анничка маленькою пустувала-вередувала, не слухаючи бабці, чи коли не хотіла спати, прохаючи розказати «щось їй страшненьке-страшелезне перед сном»…

От няня, добра та ласкава, й страхала непослуху Змієм Гориничем: не будеш, мовляв, спатоньки, прилетить та зміюка і схопить тебе кігтями мідними. Вона любить хапати діток, які вередують і не бажають спатоньки, а хочуть іще бавитись… Хутчій, дитино, заплющуй оченята, бо ось-ось та зміюка триголова з шумом-громом прилетить… А коли спатимеш – дракон той покрутиться-покрутиться, та й полетить, несолоно сьорбавши, – діток, які сплять, вони не чіпають…

Анничка боялася Горинича, тож міцно-міцно заплющувала оченята і хутко засинала, а Змій Горинич все одно прилітав до неї – у сон. І погрожував схопити її своїми пазурами мідними (вони так лячно в нього блищали!) – як не буде слухатися, а буде вередувати.

«Буду, буду слухатися! – злякано запевняла Анничка. – І спатоньки буду, тілько геть од мене лети, зміюко триголова!»

І дівча вірило: біля Києва і справді в печері над Дніпром живе змій. Бо як же Київ золотоверхий може без Змія Горинича бути?

Був – підтверджує й автор. Про це навіть і в книгах колись писали. Ось хоча б у книзі «Українські перекази», що її зібрав академік Михайло Вознюк (вона вперше була видана у 1944 році у Кракові, а потім репринтно відновлена у Львові, року 1993-го).

Там, як кажуть, чорним по білому було написано: «колись у Києві був якийсь князь…» Так і няня завжди починала, а Анничка її ображено перебивала:

– Не якийсь князь, бабулечко, а мій татусь… Ярослав Мудрий, щоб ти знала.

– Дак я ж про це й балакаю, дитинко моя, – не губилася стара. – Був колись у Києві князь, та не якийсь, а сам Ярослав Мудрий, наш князь, а твій, дитинко, батечко добрий та ласкавий…

А ще в тій книзі чорним по білому написано: «І був коло Києва змій, і кожного разу посилали йому…»

– Кияни? – жахалася Анничка.

– Ага, як ти кажеш, кияни. Так ось вони йому кожного разу посилали данину: давали або молодого парубка, або дівчину. От прийшла пора вже і до дочки самого князя…

Анничка зіщулювалася.

– Це він що – захотів, аби мене йому віддали? Я ж бо дочка князя! – зіщулившись, зі слізками вигукувала.

– Ага, забажала та зміюка взяти, яко данину, княжу донечку. І тебе забере, як не будеш слухатися…

– А татусь мене захистить! – зухвало вигукує дівчинка. – У нього стільки вірних витязів, та й сам він може зі змієм поборотися! Він нізащо не віддасть мене Гориничу!

Вірила батькові, не підозрюючи, що мине скількись там часу, і батечко рідний сам віддасть її у далеку Францію…

– Як не будеш слухняною, дівчинко, змій тебе забере, – гнула своє стара. – Та й у переданнях сказано: послав князь свою дочку в дань змієві… Отакечки. А що князь мав робити? Живу данину давали городяни, то й князеві треба давати…

В Аннички серденько завмирає і кудись не стріпнувшись провалюється – страшно… За людськими переданнями і справді батько-князь віддав київському змієві свою дочку. А що коли це про її батечка – Ярослава Мудрого? Тож, як виросте вона, віддасть не когось, а її, Анничку, змієві?

– Віддав… – далі мережить свою розповідь старенька. – А дочка була така хороша, що й сказати не можна. Як от ти, дитино моя. Змій її й полюбив, дочку княжу.