Читати книгу - "Анна Київська – королева Франції"

– Не хочу, не хочу! – кричить Анничка не своїм голосом.

– Що ти не хочеш, дитино моя?

– Щоб мене змій полюбив!

– А він тебе й питати не буде – полюбить, і квит. Кого хоче, того й любить. А полюбивши, забере тебе до себе в печеру над Дніпром, в якій він руський полон тримає, і будеш з ним щаслива. Бо він – башковитий. Голів у нього, люди кажуть, три, а коли й шість чи дев’ять. Як добрим буває, то три голови в нього.

Задумавшись, стара сама з собою не погоджується.

– Що це я кажу тобі: змій добрий? Та де це бачено доброго змія? Де це чувано про доброго змія?! Тож і голів, як він лютує, в нього буває і шість, і дев’ять, і ще більше…

…Вже у Франції, коли іноді їй снилася батьківщина, Русь, назавжди нею втрачена, святий Київ золотоверхий із малиновим передзвоном церков та соборів, так ось тоді незмінно у сни її він і прилітав, київський Змій Горинич… Летить, вогнем-полум’ям з ніздрів та з пащек пашить, а крилами змахне – сонце меркне, за тими крилами зникає…

«А де тут Анничка з Києва, князя нашого донечка? – гримить. – Ану сюди її, дочку Ярослава Мудрого! Не давав він мені її у Києві, тепер у Франції візьму її, пазурами своїми мідними схоплю…»

Король Генріх своїх лицарів підняв, вони й відігнали змія од Парижа.

«Гаразд, – погрозив змій. – Живи поки що в чужій землі – далась вона тобі! Але затям – я все одно тебе заберу, як короля не стане. Моєю будеш, так і передай королю».

Дихнув полум’ям з дев’яти своїх пащек, громом загримів, і в небі тільки й бачили його.

Тієї ж миті Анна й прокинулась – у Франції, в постелі короля, котрий мирно сопів поруч… Мабуть, кращі, як у неї, сни дивився.

Анна Ярославна, все ще вражена дивним сном, довго не могла заснути – перед внутрішнім зором, як заплющувала очі, сяяв на сонці золотоверхий Київ, а над ним у небі літав чорною блискавкою Змій Горинич і погрожував її забрати…

А тільки поринала в короткий тривожний сон, Змій Горинич з небесної вишини кричав до неї:

– А з королем своїм…

– Не тільки моїм, а й Франції теж, – вставила вона гордо.

– Все одно з королем тобі недовго жити зосталося.

– Що ти… речеш, зла зміюко?! Тіпун тобі на язик! Я з королем прожила всього лише вісім років, дев’ятий ледь-ледь почала…

– От він, дев’ятий, і буде останнім. А потім… Потім ти довго будеш щаслива…

– Що ти знову речеш, зла зміюко? Як це я без короля буду щаслива?

– Будеш! Не зійшовся ж світ клином на твоєму королеві. А вже потім я прилечу за тобою, і всі мої голови будуть радуватися тобі…

Тієї ж миті три голови Змія Горинича посміхнулися їй. Анничка з ляку й проснулась.

Поруч на широчезному королівському ложі з позолоченими бильцями спав король…

Помацала, щоб заспокоїтись, але відчула там холодну порожнечу… То це їй лише здавалося, що король поруч.

Помацала ще – порожньо. Так і є, Генріх поїхав на чергову війну зі своїми непокірними васалами, які не хотіли йому коритися, розхитуючи і без того неміцне королівство. І коли він повернеться – невідомо. Та чи й повернеться взагалі?

І недобрі передчуття раптом заполонили Анну. Та й Змій Горинич напророчив, що король не повернеться… Той Змій Горинич, який прилітав до неї у сни із далекого, вже напівзабутого її рідного золотоверхого Києва. Лежала в напівтемряві спочивальні на широчезнім і такім пустельнім королівському ложі, лежала самотня, неприкаяна – невже пророцтво Змія Горинича збудеться?

Гнала від себе відчай. Який Змій Горинич з Києва? Що йому треба, як вона давно вже не киянка, а парижанка… І немає у Франції київського Змія Горинича – у них тут і нечисть своя, тутешня.

…Жив-був біля Києва Змій Горинич, дракон з багатьма головами. Кігті в нього мідні, хвости залізні, з пащек огонь вергає…

А втім, чому був? Чому в минулім часі про безсмертного, як Кощій, Змія Горинича? Він і зараз там є, бо як же Київ золотоверхий може без Змія Горинича бути? Старі люди ще й досі його пам’ятають.

«Жив, – кажуть, – тисячу літ тому біля Києва Змій Горинич, жив і нині живе – нічого з ним не лучилося і нічого з ним не лучиться… І все так само над соборами Києва, над Софією пливе малиновий передзвін і чорною тінню над Києвом… Ба-ба, вже й над Францією шукає він – Змій Горинич, – несучи їй жахну звістку…

На той час Анна з дітьми була в Санлісі, і до неї дійшла трагічна звістка, чомусь із запізненням. Хоч вона відразу ж вирушила на похорон чоловіка, але не встигла – прибула вже на могилу.