Читати книгу - "Пірати Співучих островів"

— Ну й вліз же я! — повторив дядечко, смачно облизуючи пальці. — Старий осел та й годі! Подумай, що скажуть мої колеги з інституту, коли побачать мене на екрані в ролі кривавого вікінга.

— Будуть захоплені.

— Ти, любий, не знаєш їх. То злі насмішники, подумають, ніби я прагну слави. І взагалі — нащо це мені?

— Та ж усі мої подруги мріють про те, щоб зніматись у кіно, а ви журитесь.

— По-перше, я не твоя подруга; а по-друге — не люблю строїти з себе дурня. А втім — хай собі кажуть, що хочуть! Можу ж я бути оригінальним. Це навіть забавно — бути собою, а вдавати когось іншого.

— Я певен — ви, дядечку, гратимете, як Барт Ланкастер у фільмі «Кармазиновий пірат». А то ще й лучче! От тільки чи знаєте ви мову норманів?

— Ні, але у фільмі нормани розмовляють по-італійському.

— Авжеж, у кіно завжди так. Римляни розмовляють по-англійському, єгиптяни — по-французькому, а я бачив навіть такий фільм, де американський мул у Бірмі розмовляв по-польському. А ви, дядечку, вже підписали контракт?

— Ні, любий, це ж епізодична роль, тому я домовився з тим ловцем наївних, що одержу...— він урвав і раптом зареготався.

— От здорово! Зроду не думав, що зароблятиму в такий спосіб.

— Цікаво все-таки, скільки? — запитав я байдуже, так, ніби мене це не обходить.

— Ого! Не думай, що я дешево продам свою шкуру.

— Сто доларів?

— Дзуськи! — обурився дядечко.— Гадаєш, я за сто доларів гратиму варвара?

— Більше?

— Двісті! — засміявся дядечко.— І це, бігме, ще мало. Просто скандал — людина з моїм дипломом за двісті доларів!

— Та це ж купа грошей! — вигукнув я.— Ми врятовані? Можемо спокійнісінько мандрувати по Югославії.

— Гм! — скривився дядечко.— Я мусив пристати, бо той режисер такий архілюб’язний, що не годилося відмовляти йому.— Дядечко з огидою плюнув.— Хай уже двісті, але благаю тебе: не кажи про це нікому дома.

— Взагалі нікому... Не бійтеся, дядечку, це — наша таємниця.

Тут мені пригадався Вацусь. Отак ні сіло ні впало став перед очима разом з Каріною, лисуватим татусем і гладкою мамусею. Вся сімейка в повному складі. От я й поспитав дядечка:

— А що буде з тими фіть-фіть?

— Про кого ти?

— Про тих, що пан Пірамідополопіринович запросив на прогулянку яхтою.

Дядечко схопився за голову.

— Ай-яй! Ну й наварили ми каші! Ще того бракує, аби ті фіть-фіть звалилися мені на голову. — І раптом махнув рукою.— Чорт з ними! Не журімося про те, що буде завтра. Такий гарний вечір, що просто гріх журитися.

А вечір і справді був гарний. Зійшов місяць, здоровий, як м’яч, ясно-зелений і таємничий. І гори потопали в його сяйві, неначе місячні. І море котило свої хвилі — теж ясно-зелені. Було тепло, пахло морем і лавандою. А серед гілля олив цвірчали коники. І весь схил гори начебто співав і плив разом з морем.

Ранок був теж гарний, і був би ще кращий, якби не приїхали Пельпінські. Приперла їх лиха година! Мали ж нас шукати в готелі на острові Свети Стефан, а появилися, як злі духи, в оливковому гаю. Побачивши Вацуся, я хотів був провалитися крізь землю, але поки вибирав підходяще місце, той вибрик природи гукнув:

— Ну й піддурили ж ви нас!

А Каріна додала:

— Я ж казала, що то грубі жарти.

Пан Пельпінський тим часом заклопотано гладив лисину і шукав відповідних слів. На жаль, не знайшов, отож дядечко похопився перший.

— Така невдача! — мовив з гумором.— За одну ніч ми геть збанкрутували. Нам вельми прикро, що підвели вас.

Тато Пельпінський здобувся врешті на слово й заволав:

— Ви, пане, пошили нас у дурні! Ми стали просто посміховиськом. Питали про вас на острові Свети Стефан, а там ніхто не знає ніякого Помідоровича.

— Перепрошую,— відказав дядечко, пустотливо всміхаючись,— мене звати Пірамідополопіринович. Хіба я винен, що маю