Читати книгу - "Брати-віталійці"

Штертебекер та Гедеке схвалили магістрову думку. Вони розповіли своїм побратимам про зміни у їхньому житті-бутті, і моряки радо сприйняли їх. В урочистій обстановці три капітани спряглися у нову спілку. Ватажка в ній не було, всі жили як браття: дружили з бідняками і ворогували з багачами. Відтепер вони називали себе «справедливцями».

Найлюбіше сиділось Гердові на «Тигровому» марсі. Він хоча й не бачив нічого, але тут, угорі, відчував буяння вітрів, що гойдали морем, наче колискою, подумки вимальовував морську далеч, залиту сонцем, бакланів навколо щогл, метушливих побратимів на палубі, а іноді й висхлий Вульфлямів череп на бушприті.

Герд любив самотність. Тринадцять років ув’язнення далися йому взнаки. Він говорив зрідка і ніколи не сміявся. А проходив він кораблем, десятки співчутливих рук тягнулися до нього на поміч.

Після Клауса, Герд найбільше подобав Вігбольда. Коли магістр брався за оповідки, сіре кощаве Гердове обличчя просвічувалося радістю. Вігбольд, наче справжній чаклун, розширював Гердову уяву. Розповідав магістр про величезні південні міста, про їхній союз — не такий, як Ганза, бо союз той тримає у шорах сильних світу цього. В ньому ремісники, звичайні городяни, самі собою правлять, а тому в них нечуваний розквіт. Розповідає він також про повстання англійців проти папської влади, про казково мальовничі землі фландрів. Магістр був невичерпною криницею знань. Про все він знав, про все він чув — й усе те вкладав Гердові у вуха. У морських напрямках він розбирався без допомоги Зірок. Тепер не тільки небесні світила пишуть вірний шлях піратам. Є й інший засіб. Звичайненька магнітна стрілка, така легесенька, що може лежати на воді, показує завше північ! Як треба було взнати, де північ, кликали магістра, він розглядав свій «отче наш» — так жартома Вігбольд називав свою стрілку — і казав правильну відповідь. Тепер хай бушує негода, хай хмари важкі застеляють небо, пірати не зіб’ються з путі.[19]

А попри все, магістр умів виводити Герда з німизни. Якось погожого вечора, за смаженою камбалою і французьким вином у Клаусовій каюті, Герд уперше розповів про страхіття, яких він назнався у Штральзунді. Говорив він поволі, уривисто, без високих тонацій і жалісливості.

Як одного із заводіїв невдалого повстання городян, що хотіли врятувати Гозанга і прогнати Вульфлямів, його навічно заточили у холодний льох біля східної гаванської брами. Три роки він був закутий по руках і ногах. Коли на ньому лишились тільки шкіра та кості, а сам він мало не з’їхав із глузду, його перекинули в буцегарню з вісьмома в’язнями. Пани мали надто багацько ворогів і замало темниць.

Од нових в’язнів він довідався, що в місті відбулися великі зміни. Молодих Вульфлямів прогнали. Їхній татунь помер. Головою міста обрали Карстена Зарнова. Герд аж закричав од радості! Як-не-як Зарнов — Вульфлямів ворог і неодмінно помилує людей, що йшли за Гозангом!

Однак про звільнення не було й мови. Товариші висміяли Герда, бо знали, що Зарнов — Вульфлямів посіпака. Під час повстання він переховував Вульфа, аж поки той не вислизнув з міста. Городянина, який розголосив цю таємницю, Зарнов укинув до тюрми.

Врешті Герд узнав, чому його перевели з одиночного льоху. Штральзундський вітрильник захопив судно віталійців з дев’яносто вісьмома матросами. На бранців наклали заліза й розсадовили їх по різних закамарках. Їх морили голодом. Останній, тобто дев’яносто восьмий матрос, помер після жахливих стодвадцятиденних мук. Кару придумав Зарнов.

Торік таємні прихильники Вульфлямів підбили городян, невдоволених жорстоким свавіллям Зарнова, на повстання. Штральзундці озброїлись чим попало, оточили ратушу й ув’язнили Зарнова, а решту радників прогнали. Наступного дня Вульф Вульфлям знову заволодів містом і виголосив перед народом медову промову. Зарнова, що свого часу врятував його, він зробив запеклим злочинцем. Йому стяли голову саме там, де було сколесовано Гозанга. Вульфлями не знають ні дяки, ні подяки. Люди в їхніх руках лише знаряддя. Зарнов більш не надобився їм, то й знищили його.

Якось Гердові сказали, що за нього прийшли великі гроші, і його звільнять. Він довго сушив собі голову, хто б міг бути його добродійник і заступник, багатий, мов князь.

— Але ще не один день загас, поки за мною у льох прийшло троє катів. «То що, є викуп?» — спитав я. Кати ствердно кивнули. Я до того ослаб з радості, що ноги у мене підтяло, я упав на долівку й од щастя заплакав. Кати хоч-не-хоч понесли мене на руках. Та тільки не на волю, а на тортури. Коли я зрозумів усю жахливу правду, я спитав, чи це не обіцяна свобода. «Еге ж», — відповіли мені. — Враз я помітив Вульфа Вульфляма, що сперся на стіну і тупо видивився на мене. Я зірвався з місця, кинувся до нього і поцікавився, чи одержано викуп і коли мене випустять. «Раніше, ніж за годину! — відповів він. — Од твого добродія і друга одержано не тільки тисячу золотих гульденів, але й дванадцять осміяних радників. Через тебе я передам йому невеличку пам’ятку. Щоправда, ліпше було б, якби він узяв її сам».

— І справді, за годину мене звільнили, — закінчив Герд.

Восени 1397 року Штертебекер,