Читати книгу - "Кар’єра Никодима Дизми"

Він не відчув глуму і здивувався, що це вбрання може так подобатись. Не зрозумів і докірливого погляду, яким пані Ніна намагалася стримати Касю.

— От бачиш, — мовила пані Ніна, — дістала добрий урок. — Я ж тобі казала, що пан Никодим — людина дії і в його характері не може бути снобізму.

Кася зім'яла серветку і встала.

— Ах, яке мені діло. До побачення!

— Їдеш у Крупів?

— Так.

— Але до обіду повернешся?

— Не знаю. Побачу.

Коли вона вийшла, Дизма обережно спитав:

— Панна Кася чогось злиться?

Ніна кивнула головою.

— Маєте рацію. Саме злиться… Може… У вас є вільний час?

— Авжеж.

— Може, покатаємось човном?

— Гаразд.

Вона взяла шаль і парасольку, бо сонце пекло немилосердно.

Ішли вузькою стежкою посеред стернища до нерухомого свічада озера. Ніна була одягнена в легеньку білу, майже прозору сукеньку, і Никодим, ідучи позаду, чітко бачив обриси її ніг.

Щоб дістатися до човнів, треба було перейти кладкою через широченьку канаву. Ніна завагалася.

— Знаєте, давайте краще обійдемо.

— Ви боїтесь перейти через кладку?

— Трохи.

— Не бійтеся, кладка міцна.

— Але в мене запаморочиться голова і я впаду…

— Гм… Навіщо обходити? Я перенесу вас.

— Не личить! — напівжартома всміхнулася вона.

Дизма теж усміхнувся і, нахилившись, узяв Ніну на руки. Вона не перечила, а коли Никодим став на кладку, обняла його за шию і міцно притулилась.

— Ой, обережно…

Він навмисне ступав повільніше й повільніше і поставив її на землю тільки тоді, коли одійшов на кілька кроків од кладки. Дизма зовсім не стомився, тільки трошки захекався, і Ніна спитала:

— Я важка? Ви довго могли б нести мене?

Никодим глянув їй в іскристі очі.

— Міг би нести милі три, миль п’ять…

Ніна бистро одвернулась, і далі, аж до самого човна, йшли мовчки. А коли вже відплили далеченько од берега, вона мовила:

— Не подумайте чогось поганого, але мені здається, що жінка не може бути щасливою, коли у неї нема когось, хто б носив її на руках. Не в переносному розумінні, зовсім ні. Просто носив би на руках.

Дизма поклав весла. В пам’яті зринули низенький товстенький пан Бочек і його жінка, яка важила, мабуть, щонайменше сто кілограмів. «Бочек, певно, ніколи не носив її на руках, — усміхнувся Никодим, — а проте вони щасливі».

— Не кожна жінка, — відказав голосно.

— Я згодна. Тільки жінки, котрі без цього можуть бути щасливі, то, либонь, якісь трохи ніби виродки, вони чимось схожі на чоловіків, позбавлені того, що є змістом жіночності. Приміром… Кася.

В її голосі відчувалася неприязнь.

— Що, ви посварилися з панною Касею?

— Не те, — відповіла Ніна, — вона просто злиться на мене.

— За що?

Ніна завагалася.

— За що?.. Ах, хіба ж я знаю… Може, за мою симпатію до вас.

— Панна Кася не любить мене?

— Та ні.

— Все-таки не любить. Сьогодні під час снідання так шпигала мене.

— Ну, але ж вам до того байдуже. Та й відкоша ви доброго дали. Ви так умієте кількома словами осадити супротивника…

Дизма засміявся: згадав розповідь Вареди про витівку Уляницького в Криниці.

— Часом, — сказав він, — це можна зробити і без слів. Коли я в травні був у Криниці[12], в моєму пансіонаті мешкав один фертик. Знаєте, такий собі дженджик з морського шуму. За столом сидів навпроти мене і щодня під час обіду торохтів і торохтів без упину. Про що тільки він не говорив! Усіма мовами! А всі слухають, найбільше жінки. А він чарує і чарує.

— Знаю таких типів, — устряла Ніна. — Жіночі догідники. Не терплю їх.

— І я теж не терплю. Отож одного дня мені ввірвався терпець. Коли той уже з півгодини патякав, я раптом нахилився до нього та як гримну: «Гу-у-у-у!..»

Ніна вибухнула сміхом.

— А він що? — спитала.

— Він? Умить замовк, і більше його не бачили. Виїхав чи що.

— Ах, як чудово! — вигукнула пані Ніна. — І це так у вашому стилі! Якби ви навіть не сказали, що так зробили, то я б, напевне, вгадала. Прекрасно!

Дизма був задоволений з ефекту.

— Знаєте, — вела далі Ніна, — я ніколи не зустрічала таких мужчин, як ви. І мені здається, що ми знайомі вже багато років. Здається, тепер я вже могла б точно сказати, що ви в тому чи іншому випадку зробите, що скажете.

Але дивно: щоразу я відкриваю у вас щось нове, якісь нові несподіванки. Ви моноліт…

— Хто?..

— Моноліт. Конструкція вашого характеру математично послідовна. Взяти, приміром, ваше поводження з жінками! Воно чарує своєю простотою, хоч, може, трошки й суворе і навіть, я б сказала, грубувате. Але за ним відчувається глибина думки. Людина великих справ та глибокого інтелекту саме так і повинна поводитись — без будь-яких проявів вертерівського настрою і ліризму, без манірності і всякої мішури. О, ви не з тих людей, що нагадують мені магазин, бо всі свої достойності виставляють, мов на вітринах. Даруйте мені цю метафору.