Читати книгу - "Аеліта"

Гусєв і Лось підходили до садиби від гаю. З блакитних заростей висунулося гостроносе личко. Це був механік Аеліти, хлопчик у сірій шубці. Він сплеснув руками й почав пританцьовувати, обличчя в нього морщилось, як у тапіра. Розсунувши гілки, він показав схований серед руїн крилатий човен.

Хлопчик розповів: ніч минула спокійно, перед світанком пролунав віддалений гуркіт і з’явилась заграва. Він подумав, що Сини Неба загинули, скочив у човен і полетів у сховище Аеліти. Вона теж чула вибухи й з висоти скелі дивилася на пожарище. Вона сказала йому: «Вернись у садибу і жди Сина Неба. Якщо тебе схоплять слуги Тускуба, вмри мовчки; якщо Сина Неба вбито, проберися до його трупа, найди на ньому камінний флакончик, привези мені».

Зціпивши зуби, Лось вислухав розповідь хлопчика. Потім Лось і Гусєв пішли до озера, змили з себе кров і пил. Гусєв вирізав з міцного дерева дрючка, завбільшки мало не з кінську ногу. Сіли в човен, злетіли в сяючу синяву.

Гусєв і механік сховали човен у печері, лягли біля входу й розгорнули карту. В цей час згори, із скель, скотилась Іха. Дивлячись на Гусєва, вхопилася за щоки. Сльози струмками лилися з її закоханих очей. Гусєв радісно засміявся.

Лось сам зійшов у прірву до Священного Порога. Наче крило вітру несло його крутими сходами через вузькі переходи й місточки. Що буде з Аелітою, з ним, чи пощастить їм урятуватися, чи вони загинуть? — він не міг міркувати: починав думати і переставав. Найголовніше, найразючіше буде те, що зараз він знову побачить «народжену із світла зірок».

Стрімко перебігши в хмарах пари горбатий міст над печерним озером, Лось, як і минулого разу, побачив по той бік низьких колон місячну перспективу гір. Він обережно вийшов на майданчик, що звисав над прірвою. Виблискував тьмяним золотом Священний Поріг.

Було жарко й тихо. Лось розчулився й хотів ніжно поцілувати рудий мох, сліди ніг на цьому останньому пристанищі.

Глибоко внизу здіймалися безплідні шпичаки гір. У густій синяві блискотіли льоди. Ось попіл багаття, ось прим’ятий мох, де Аеліта співала пісню улли. Хребтата ящірка, засичавши, побігла по каменях і завмерла, обернувши голову.

Лось підійшов до скелі, до трикутних дверцят, трохи відчинив їх і, нахилившись, зайшов у печеру.

Освітлена із стелі світильником, серед білих подушок спала Аеліта. Вона лежала навзнак, закинувши голу руку за голову. Її худеньке обличчя було сумне й лагідне. Склеплені вії здригалися, — мабуть, вона бачила сон.

Лось сів біля її голови й дивився на подругу щастя і скорботи зворушено та схвильовано. Які муки він зніс би зараз, щоб ніколи не засмутилося це чарівне обличчя, щоб спинити загибель краси, юності.

Лось подумав про тих, хто в темряві лабіринту дихає, шелестить і шипить у глибокому колодязі, очікуючи своєї години. Він застогнав од страху й туги. Аеліта зітхнула, прокидаючись. Якусь хвилину дівчина безтямно дивилася на Лося. Брови здивовано піднімалися. Обома руками вона обперлась на подушки й сіла.

— Сину Неба, — сказала вона ніжно й тихо, — сину мій. Я бачила тебе у сні, ти ніс мене на руках скляними сходами, ніс дедалі вище. Я чула, як калатає твоє серце.

Лось став на коліна біля ложа, поклав голову на подушку. Аеліта почала гладити його біле волосся.

— Ти стомився, Сину Неба, муже мій. Заплющ очі на мить. Забудь про все, відпочинь…

За дверима печери пролунав шум, мовби там дзижчало безліч бджіл. Ні Лось, ні Аеліта не чули його. Виючий шум дужчав. І ось із прірви повільно, як дивовижна оса, піднявся військовий корабель, дряпаючи носом скелі.

Корабель завис на рівні майданчика. На край його з борту впала драбинка. По ній зійшли Тускуб і загін солдатів у панцирах, у металевих ребристих шапках.

Солдати стали півколом перед печерою. Тускуб підійшов до трикутних дверей і вдарив у них кінцем палиці.

Лось і Аеліта спали глибоким сном. Тускуб обернувся до солдатів і звелів, показуючи палицею на печеру:

— Візьміть їх.

Військовий корабель кружляв деякий час над скелями Священного Порога, потім одплив у напрямку Азори й десь там сів. Тільки тоді Іха й Гусєв змогли спуститися вниз. На витоптаному майданчику вони побачили Лося, — він лежав недалеко від входу до печери, уткнувшись обличчям в мох, в калюжі крові.

Гусєв узяв його на руки, — Лось не дихав, очі щільно заплющені, на грудях, на голові запеклася кров. Аеліти ніде не було. Іха голосила, збираючи в печері її речі. Вона не знайшла тільки плаща з капюшоном, — мабуть, Аеліту, мертву або живу, загорнули в плащ, повезли на кораблі.

Іха зав’язала в клуночок те, що лишилося від «народженої з світла зірок», Гусєв перекинув Лося через плече, і вони пішли назад через мости над киплячим у темряві озером, сходинками, що зависали над туманною прірвою, — цією дорогою вертався колись Магацитл, несучи прив’язаний до прядки смугастий фартух дівчини Аолів — звістку миру і життя.

Нагорі Гусєв вивів з печери човна і посадив у нього Лося, загорнутого в простирадло, затягнув пояс, насунув глибше шолом і суворо мовив:

— Живим мене не візьмуть. Ну, коли вже доберуся до Землі… Ми сюди повернемось… — Він вліз у човен, розібрав рулі. — А ви, друзі, йдіть додому чи ще куди. Не згадуйте лихом. — Він перехилився через борт і за руку попрощався з механіком та Іхою. — Тебе з собою не кличу, Іхонько: лечу на неминучу смерть. Дякую, голубко, за любов, цього ми, Сини Неба, не забуваємо, отак. Прощай.

Він примружився на сонце, кивнув підборіддям і злетів у синяву. Довго дивились Іха та хлопчик у сірій шубці, як одлітав Син Неба. Вони не помітили, що з півдня, з-за місячних скель, піднялася, перетинаючи йому шлях, крилата цятка. Коли Гусєв зник у сонячних потоках, Іха впала на замшіле каміння в такому відчаї, що хлопчик злякався — чи не покинула й вона печальну